Любкін поліз до кишені, але раптом затріщала ра­ція. Три коротких виклики.

— Три. Це сигнал.

— Сигнал чого?

Любкін квапливо кинувся до доків і кинув через плече:

— Три виклики по рації. Означає, що команда К9 когось знайшла.

Чоловік був не з Росії. Видно по одягу. Все — від дорогого костюма до шкіряного пальто — явно було куплено в Європі, а можливо, і в Америці. Одяг було добре підігнано, пошито з матеріалу найвищої якості.

Хоча вбрання незнайомця майже не постражда­ло, про тіло цього не можна було сказати. На босих ступнях і руках помітні були сліди обмороження.

Одна нога незграбно звисала, а на обличчі не лиши­лося живого місця від синців.

Пошукова команда принесла його на імпровізова­них брезентових ношах з ущелини за три кліки на пів­день від бухти. Усі з’юрмилися навколо здобичі, прито­пуючи ногами від холоду, що пробрався аж до чобіт. Вассікіну довелося прокладати шлях ліктями. Він піді­йшов і опустився на коліна, щоб роздивитися уважніше.

— Ногу він точно втратить, — сказав Вассікін, — Пальців зо два також. З обличчям теж усе погано.

— Дякую, лікарю Михайле, — сухо прокоменту­вав Камар. — Якісь документи?

Вассікін швидко оглянув кишені. Гаманець і го­динник.

— Нічого. Дивно. Така заможна людина, як цей чоловік, мусила б мати якісь власні речі, еге ж?

Камар кивнув.

— Так, — він повернувся до юрби. — Десять се­кунд, потім матимете неприємності. Гроші залиште собі, усе інше поверніть мені.

Моряки замислилися. Чоловік був не дуже вели­кий. Але він належав до мафії — російського органі­зованого злочинного синдикату.

Шкіряний гаманець передали із рук у руки, і він шльопнувся на брезент. Через кілька секунд до нього приєднався хронограф від Картьє. Золотий із діа­мантовим ремонтуаром. Вартістю в п’ять середніх російських річних зарплат.

— Мудре рішення, — сказав Камар, підбираючи здобуті скарби.

— Ну? — поцікавився Вассікін. — Лишаємо?

Камар витягнув із лайкового гаманця платинову карту Vіsа, перевірив ім’я.