Шляхи земні повняться мирним спокоєм. У родині завжди хтось приречений чекати даремне або гинути в боротьбі за власний зиск. Мати так пнеться заради стабільності й спокою, а дитина, що схилилася над інструментом, зводить усе нанівець. Місцеві жителі не почуваються як удома в цих краях, вони йдуть на боковеньку, коли приїжджі спортсмени тільки прокидаються до справжнього вечірнього життя. День належить їм, їм належить і ніч. Мати залазить на стіну свого будинку й наглядає за сином, щоб той не розслаблювався. Скрипка не слухається дитину. У журналах для дорослих однодумці вперто йдуть своїм шляхом, щоб міряти один одного на один аршин. Люди читають оголошення про знайомства, і кожний радується маленькому вогнику, що його він готовий кинути у сутінки чужого тіла. Старанні життєбуди дають оголошення, сподіваючись вмонтувати свої перегородки в темні чужі закутки. Бути ситим по горло самим собою — це вже занадто! Директор переглядає рекламні оголошення й робить замовлення для дружини, щоб запхати її у спеціальне пакування з червоних нейлонових мережив із дірочками, крізь які сяють зірочки. Однієї жінки чоловікові мало, однак страх підхопити якусь болячку зупиняє його, не дозволяє йому випускати на гульки своє сотальце й спивати собі мед. Одного разу він забуде про те, що грішне тіло тягне його вдалину, і вимагатиме від дружини свою частку врожаю: пораюємо всмак! Скакати в гречку можна й удома. Стрілки на матрацах у спальні утворюють складний візерунок і позначають стежки, якими прямують чоловіки. Сподіваюся, що жар у їхньому вогнищі ніколи не охолоне і їм не доведеться загравати із власним розчаруванням. Дружини директорові мало, але він в усіх на очах, от йому і доводиться задовольнятися з домашньої малолітражки. Він прагне найважливішого — жити й бути коханим. Інші люди для нього — плоди доцільності, що гнуть свої спини на паперовій фабриці згідно з їхнім місцем під сонцем: вони ускочили в халепу життя, нитками якого переплетені книги, вони грубо скроєні й негаразд зшиті. Потрібне виття фабричної сирени, щоб бодай якось їх розворушити. А потім їх виставляють за поріг, і вони падають униз, мов сліпі, з висоти своїх скромних грошових заощаджень. Їх позбавили керма й вітрил, і дружини скеровують їхній корабель у сімейну гавань, що її чоловіки старанно намагалися обійти й замінувати. Їх скидають із засохлих гілок, вибраковують як сухостій. Вони лежать на матрацах, охоплені бажанням смерті, і дружини гинуть від їхніх рук (або живуть і далі, спираючись на вбогу руку допомоги держави). Вони позбавлені особистого простору, бо в них немає затишного житла, вони такі, якими ви їх бачите або якими іноді чуєте, слухаючи, як співає хор. Словом, нічого в них гарного. Вони можуть робити що завгодно, однак їм не збити брижі на воді в басейні, де дружина директора в розкішному купальнику витягує ніжки по своєму ліжку, і витає вона десь поза хмарами, куди нам, масовим споживачам, зась.