Степ навколо заріс чебрецем, який лив чудодійні запахи, сонце теж заслалося чебрецем, а на небі не було ні хмаринки. Відчув широкий і неозорий світ і яскравий день, що лився в нього, йому добре дихалося, широка й привільна дорога стелилася перед ним; чисто бриніли бджоли — вони вже знову почали носити мед до левової голови. А навколо все дихало розкішним спокоєм, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цією хвилею і був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербіли до роботи, і він думав про неї як про чудотворення.

Але біля обійстя він побачив сотника. Той стояв, заклавши руки за спину, й постукував по землі носком чобота. Подивився на нього, і хмарка заслала душу — дивився на велетня тхір. Але надто погожий був Іван сьогодні, тож став і чекав, що повість йому цей непроханець. Сотник люб’язно всміхнувся і простяг руку. Це було несподівано для Івана, і він завагався, все ще пильно вдивляючись у це з’єднання — людини і тхора.

— Ну то що? — спитав лагідно сотник. — Здоров був!

Іван був надто спокійний сьогодні, щоб не зважити на цю усмішку й цей привітний голос. Тому простяг руку, і сотник раптом відчув, що його долоня ось-ось розчавиться. Але стримався і так само спокійно й лагідно промовив:

— То, може, запросиш у господу?

Іванові знову найшла на душу хмарка, і він подивився на пришельця вже не так прихильно.

— Чого панові треба? — розтис він вуста, але сотник усміхався до нього так само доброзичливо й лагідно.

— Прийшов до тебе на розмову, — сказав він. — Бо я новий сотник в Орілі й хотів би перекинутися з тобою словом…

Іван мовчав, тільки підозріло блимнув. Такого йому ще не траплялося. Не звик, щоб до нього говорили так люб’язно і так люб’язно закликали на розмову. Але сьогодні, певне, такий уже день, і він ледь-ледь усміхнувся, розсуваючи великі вуста.

— Кажіть, що маєте, тут, — буркнув він.

— Е-е, то не годиться! — швидко й лагідно затараторив сотник. — Так гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гості. Але коли не хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас сотником і хочу тримати з усіма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то запрошую тебе я. Підемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалакаємо, перехилимо чарку-другу, як ведеться в добрих людей…

Подивився на Івана очікувально, а той знову побачив тхора. Але згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стільки солодкої радості!

Ішли дорогою, і на них звідусіль ззиралися, бо видовище й справді було кумедне: попереду ступав дрібненький сотник, а позаду, мов прив’язаний на мотуз, повільний і добродушний Іван. І від того, що йшов він так незвично, волосся його не розвіювалося, і він не був такий нездоланно-неприступний. Просто йшов здоровенний дядько й дурнувато всміхався. І люди зовсім чудувалися, а дехто пристав до того ходу.