Йому раптом захотілося прогнати лева, хай би йшов до своєї левиці й левенят, але не мав сили, бо хлопченя обвило його руками й засинало. Воно щось бурмотіло, і він прислухався.

— Мене там битимуть, — сказало воно.

— Маєш потерпіти! — прошепотів він, намагаючись не збудити хлопченяти.

Але коли воно зовсім заснуло, він зупинився. Бо раптово зрозумів, що не знає, куди йти. Кілька разів спіткнувся й ледве не впав. Тоді він поклав долоню на обличчя хлопченяті. Воно прокинулось і засміялося.

— Ми звернули з дороги, — сказало воно, — й ідемо полем.

Він і справді відчув стерню, що колола ноги. За ними спинився лев, ліг на стерню і спочивав.

— Чи далеко ще до Нового Оріля? — спитав він, сторожко виставляючи обличчя.

До нього приплив дух житла. Запах диму й горілих бур’янів.

— А ми вже майже прийшли, — сказало хлопченя. — Ось міські паркани.

Іван почув, як ударив церковний дзвін. Круглий, соковитий звук повис, наче куля, між небом та землею і довго не хотів розпадатися. Але розпався на безліч відголосків і вмер. Тоді з’явився другий звук.

— Ти проведеш мене до церкви, — сказав Іван. — До тої, найбільшої!

Хлопченя подивилося на нього, обличчя Йванове було залите смутком.

— А що моя хата, — запитав він, — видно її?

— Видно, — пошепки відказало хлопченя. — Але звідти виходять якісь люди.

— Які в них обличчя? — схвильовано спитав Іван. — Подивився, які в них обличчя?

— Мені не видно їхніх облич, — сказало хлопченя. — Це далеко.

— Гаразд, — видихнув він і прислухався, чи йде за ним лев. Лев ішов. Іван знову дихнув запаху людських осель і диму від горілих бур’янів.

— Веди мене до тієї церкви! — наказав він.

Вони підійшли до паркану, і велетень відчув, що дорожній порох холодний.

— Люди вже йдуть до церкви? — спитав він.