— Цілий світ на сльозах стоїть, — всміхнулася до Івана кума. — Хто хоче добра собі надбати, той має чинити зло. Хто ж хоче від зла втекти, той убожіє і таким, як ти, нетіпахою стає. Отож вибирай: або проси в нього ще одного млина, або йди звідсіля…

Тоді заскавучав жалібно песик і стрибнув лапками на коліна чорній кумі.

— Дозволь мені його застерегти? — попросив він.

— Я задихаюся, — сказав отаман. — Лікуй мене, Бога ради! Я тобі віддам ще одного млина.

Іван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправді він подивився у півзаслонене рядном вікно, в світлий і ясний просвіт. Там побачив він свою хату й жінку, з якою снідав сьогодні пісною кашею. Побачив коло неї ще якихось дітей: було їх не двоє і не троє. Помітив, що обличчя жінчине сіре од утоми й важкої роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звів голову, й очі його запалали холодним сухим вогнем. Відтак почала мінитися на ньому й одежа: з сірого полотна єдваб і парча витворялися, з сорочки — жупан, а поверх нього — розкішний кунтуш. Сірі од куряви чоботи новими стали, а в руці мнув шапку з дорогих смушків. На обличчя його поклалася повага, він поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, і сказав хлопченяті, яке стало на порозі й повідомило, що вогонь уже горить.

— Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зілля!

1979

Голос трави

Голос трави

Вона почула голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Не був це голос ні птаха, ні звіра, ні людини, ні комахи — так могла говорити тільки трава. Ішов той голос приглушено, мов шепіт, але вона його розуміла. Знову-таки не так, як розуміють людську мову чи тваринні поклики, — був то інший вимір, і вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говір на мову людини, бо й не потрібно це. Не так розуміла, як відчувала той голос, бо його й не можна сприйняти інакше. Сиділа на призьбі й бачила перед собою тин з перелазом, за яким виднівся клапоть дороги з калюжею та трьома качками у ній. Трохи далі виднівся зелений, аж очі сліпив, вигін, і пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Червоний вогонь мінився й палахкотів, а високо над ним здіймалася сива хмара диму. «Такий малий вогонь і такий дим», — подумала вона, і їй здалося, що в тій хмарі щось плаває й купається. Бачила молоде тіло, голе й лискуче, що задоволено плескалось посеред диму, й пізнала у тій купальниці Варку Морозівну, саме ту, яка наснилася їй цієї ночі.

— Що ти від мене хочеш, Варко? — спитала голосно, але Варка у хмарі диму, що звивався від невеликого вогню, тільки засміялася.