— Не хочу я брати більше, ніж заробив! — закричав перевізник на повний голос і вгатив корову по голові.

І йому здалося, що засвітилося навкруги, а корова раптом зупинилася. Він ще раз ударив її, але вона не рухнулася. Тоді він побачив її повні болю очі, її розкривавлений писок — з тварини спадала шкура. Він випустив дубчака і здивовано, зніяковіло дивився на болющі очі й поранені губи. Бачив, як крапає крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й корова, не міг уже сказати і що. Розпадалась у нього на очах, як глина з підмитого водою берега; глина в кручі, коли падає дощ. Побачив між тої глини білі кістки, їх вимивало, як водою. Зникали й очі, тільки дві сльозини, як роса на тонкій літній павутині, і дві червоні краплі проростали сотнями корінців у землю, стаючи квітами.

— Я не міг того знати! — пробурмотів він, відвертаючись. — Бог свідком, не міг я того знати!

Повернувся й отетерів. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сіре обличчя й важко опущені вуса.

— Що треба? — спитав перевізник, понуро йдучи додому.

— Обернися! — одказав йому пан.

— Мені не треба нічого цього знати, — кинув перевізник. — Не моя то справа.

— Що, не твоя справа? — перепитував пан.

— Не моє це діло, кажу, — перевізник ступив на ґанок.

— Я не заплатив тобі, — сказав смутно пан.

Перевізник зупинився. Зирнув на пана, на річку, що курілася й досі, на те місце, де стояла корова — купа глини чи гною, на порожній хлів і порожню собачу буду, на хвіртку, його брови злегка піднялися — у хвіртці стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсідалися дівчата, зморено відкинувши набік чудові риб’ячі хвости; він побачив і тих, звідтам: людей з коронами дерев замість шапок, дівчата були убрані в гілля; чоловіків, які мали тіло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з відвислою щелепою. Зіщулившись, стояли домовики, порозсідалися на клунках відьми й відьмаки — все це начебто чекало чогось, і перевізник дивився на них спокійно, тільки звівши злегка брови. Бо він подумав про глину, якої навалено в нього на подвір’ї, про човен і про те, що треба змінити мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак він подумав, що, коли б зараз покликано його на перевіз, вже не пішов би.

— Бо вже так тяжко стає тримати повіки, — сказав він панові, і той, розуміючи, розвів руками.

«Власне, я хочу роздивитися, — подумав він, пробираючись через довгі холодні сіни. — Треба взяти ліхтарню і присвітити».

Ішов вздовж шолудяної стіни, здалося йому, що прохід круглий, наче горлянка. Але він був спокійний.