***

Події й деталі моєї скромної біографії, сподіваюся, можна буде відновити за публікаціями, які незабаром з’являться. Від «Газети по-українськи» до «New York Times». Гадаю, серед іншого там точно буде таке:

Віктор Варецький, одноліток чорнобильської катастрофи. Дитя, що мутувало разом із радянською системою і примарною незалежною країною.

Мати — Варецька Ніна Анатоліївна — 1955 р. народження. Бібліотекар районної бібліотеки.

Батько — Варецький Віталій (?) Вікторович (?) — рік народження не відомий. Рід діяльності — не відомий. Місце перебування — не відоме.

Але це все тоді не цікавило Жору і Гєну.

Про це вони все одно дуже скоро дізналися самі.

***

— То який бізнес ви запускаєте?

— Це приватні курси. Будемо викладати іноземні мови.

Жора посміхнувся.

— Давай, Вікторе, розкажи Гєні, як якісно запускати стартап.

Гєна здивовано глянув на Жору і на мене. І приготувався слухати.

***

Кілька років після закінчення університету промайнули в незрозумілому напрямку. Пошук новин для сайту новин, копі-паст, копі-паст, кожен день — близнюк попереднього, переклад через гугл і мінімальна редакторська правка — той професійний максимум, на який може розраховувати випускник філології зі спеціальністю «слов’янська філологія». Можливість дивитися фільми Кустуриці без перекладу ще не була запорукою прожиткового мінімуму.

Поступово приходила необхідність вибору. Або далі вигадувати карколомні заголовки тупих новин із сексуальним підтекстом, або спробувати щось нове.

Був останній місяць літа. Мама все одно лишалася в селі у дідуся. Її бібліотека знов отримала гроші від Євросоюзу на «модернізацію та можливість адаптації до нових умов». І жодні міжнародні конгреси та спільні засідання не могли пояснити цим невтямним європейцям: ні нові ксерокси, ні хай-тек комп’ютери не зможуть потягнути жителів Троєщини по знання до бібліотеки, де ще рік тому працювала мама. Не кажучи вже про неможливість апгрейду самих працівників бібліотеки, щоби здійснити умовний перехід від діалапу до вайфаю.