А те, що тут було три лікарі, певна річ, означало, що він не мав потреби перетинатися з Даннами в роботі, тож, окрім як на якусь мить зустрітися в церкві чи в місті, Ієн міг їх уникати, й уникати того, що між ними лежало. Й отак усе тривало, час минав, і хоч привид не розвіявся, він мучив його не так часто.

А тоді, півроку тому, о восьмій годині, ясного понеділкового ранку Лора зателефонувала в кабінет лікаря повідомити, що Артур лежить на землі й не може дихати, й просить покликати Ієна. Він не знав чому – може, Артур дійсно так захотів – але хай з якої причини, він був їй вдячний, бо це примусило його нарешті відновити стосунки з Артуром і дало йому змогу в якийсь, хай незначущий, спосіб загладити провину.

Однак і досі, дивлячись на Лору, він бачив події того дня, і знав, що й вона теж. Їм нікуди від цього не подітися. Якщо він сідав погомоніти з Артуром, вона приносила їм чай, але сама ніколи з ними не залишалася. Перш ніж піти, Ієн заходив на кухню повідомити її, як Артур, а тоді йшов. Таким було їхнє спілкування, дотепер.

Лора дивилася кудись в нікуди, через кухню, ні на чому не зосереджуючись; він розглядав її, дивився на неї як слід уперше за багато років. На його думку, вона й тепер була гарна, але її обличчя стало худе й укрите зморшками, а волосся вицвіло до якогось сірого кольору. Можливо, вона ніколи й не була така вродлива, якою він її уявляв. Він приклав до неї цей абсурдний образ жіночності й вимагав, щоб вона жила відповідно до нього, а коли їй це не вдалося – коли їй це не вдалося, якою печальною стала розплата.

Вона повернулася до нього, й він злякався, що вона відчула його погляд і здогадалася, про що він думає, але вона мовила:

– Я хочу дещо сказати, Ієне.

Він кивнув, готуючи себе до того, що міг почути.

– Я хочу, щоб ти знав, зараз, доки Артур іще з нами, що я його любила. І що я любила його тоді.

Він був ошелешений. Він очікував почути зовсім не це, очікував, що вона скаже йому, як сильно й досі його звинувачує.

Вона продовжила, голосом нетвердим, але рішучим:

– Ти сам сказав, що тоді бачив усе чорно-білим. Так бачать молоді люди. Тож, напевно, припустив, що я його не любила. Що не могла.

Він пригадав Джейкову руку, яка підняла її підборіддя. Її долоні в нього на грудях. Так, він справді припустив, що вона не любила Артура.

– Після похорону, коли Джейк нарешті зібрався їхати, Артур запитав мене, чи не хочу я поїхати з ним. Я сказала «ні». Він запитав, чи я певна. – Її лице раптом запаленіло. – Це питання, Ієне! Це питання! Чи була я певна! Після смерті Картера це питання стало другою за тяжкістю річчю, з якою мені довелося жити. Те, що він мав його поставити.