Ієн уявив цю сцену так чітко, наче сам був при ній присутній. Артур стоїть напроти неї, опустивши порожні руки вздовж тіла, відчайдушно прагнучи не сумніватися в ній. Віддаючи перевагу, щоб вона поїхала геть, а не лишилася без певності. Нездатний витримати думку про нові сумніви, новий обман.

Ієн теж мав питання, питання, яке ніколи не міг поставити, питання, яке після Картерової смерті стало другою за тяжкістю річчю, з якою йому довелося жити. Воно було таке: чи спала вона з Джейком того літа? Бо якщо ні, якщо між ними сталася тільки та сцена, яку він застав, тоді наскільки побільшає його провина? Він пригадував Джейка таким, яким він був на судовому засіданні: обличчя мертвотно-бліде, дивиться просто поперед себе, ні з ким не ззирається; саме тоді, коли він побачив, у якому стані був Джейк, йому стало зрозуміло, у раптовому, разючому моменті ясності, що Картер був Джейків син. Вердиктом стала смерть унаслідок нещасливого випадку, але від цього зовсім не полегшало.

Він знову повернувся думками до Лори й сказав:

– Що ти йому відповіла?

– Відповіла, що певна, – мовила Лора, її лице й досі паленіло від болючості спогаду. – Сказала, що хочу лишитися з ним. Сказала, що не любила Джейка, а любила його. Так і було, так і було багато років. Я знала, яким чоловіком був Джейк – як мені було не знати? І знала, що Артур вартував десятьох таких, як він. Здається, я знала це завжди.

Вона підняла руки, розчепіривши пальці, наче намагалася за щось втриматися чи щось збагнути.

– Я не знаю, як це пояснити, Ієне. Щось таке було в Джейкові… яскравість емоцій, напевно. Пам’ятаю, як він уперше до мене заговорив, це відчуття того, що він виділив мене – мене, в цілому білому світі! Я вважала його найцікавішою, найдивовижнішою людиною у своєму житті. Я була дуже юна і, певна річ, закохалася в нього, і не бачила, що, крім цього, в нього майже нічого більше не було.

Вона на мить змовкла й глянула на свої руки. А тоді знову перевела погляд на Ієна й сказала:

– Що неймовірно, так це те, Ієне, що коли він повернувся, через стільки років, і досі мав це в собі. Хай що це було. Ту… іскру. Я не любила його – власне, на той час я його мало не ненавиділа – і точно знала, який він. Та все ж, він і досі це мав.

Слухаючи її, бачачи її сум’яття, її гостру потребу пояснити, Ієн раптом зловив себе на тому, що думає про свою матір. Він питав себе, чи вона коли-небудь пошкодувала про скоєне. З плином років він став краще її розуміти, але пробачити не зміг. Боявся, що це свідчило про те, що він має немилосердну душу.