Светлый фон
Абсолютна темрява. Скрипка, віолончель і альт грають марш, з якого починається (і яким закінчується) тріо для струнних ре-мажор опус 8 («Серенада») Бетховена. Гобелена не видно, зненацька яскравий промінь прожектора освітлює один із трьох стільців, які стоять в еркері, а саме: той, що праворуч. На його сидінні лежить смичок, а спертий на його спинку альт випромінює сяйво світлого дерева. Через декілька секунд промінь прожектора розширюється і вихоплює із сутіні двох музикантів у фраках. Той, який сидить на стільці ліворуч — Скрипаль, той, що в центрі — Віолончеліст. Але в мелодії чутно також звук покинутого альта. Скрипаль — ставний молодик, якому з вигляду років двадцять, Віолончелісту з грубими й жорсткими рисами обличчя, либонь, перевалило за шістдесят п’ять. Обличчя в обох дуже бліді, під очима фіолетові кола, уста надто червоні. За вікнами панує темна беззоряна ніч із легенькими прикметами світанку. Потроху загоряється інше світло, доки вітальня не стає яскраво освітленою. Однак у цій яскравості є щось аномальне і дивне. Інші персонажі у вечірньому вбранні, сидячи у вітальні, курять і п’ють, слухаючи концерт. На двох стільцях, що стоять біля круглого столика, сидять Хуан Луїс і Хулія. Вони усміхаються, їхні руки торкаються одна одної поверх столу. Йому з вигляду сорок п’ять років, хоча може бути і п’ятдесят. Зовнішність у нього приємна і вишукана. Їй близько сорока, але вона досі є вродливою та привабливою. В одному з крісел м’якої частини, котре стоїть ближче до просценіуму і трохи повернуте на схід, сидить дон Хорхе: сеньйор під сімдесят з дуже доглянутим сивим волоссям і в бездоганному костюмі-трійці. Крістіна сидить на найдальшому краю дивана. Це рішуча з вигляду жінка з миловидним обличчям, якій також близько сорока, час від часу вона робить ковток віскі. Її ліву щоку перетинає довгий шрам, практично замаскований пластичною хірургією, тож вночі він майже непомітний. На дивані також сидить Падре Ансельмо: старий священник у світському одязі і з колораткою. У другому кріслі меблевого гарнітура слухає музику армійський Генерал-лейтенант поважного віку в мундирі і з червоним шовковим поясом. У фотелі, котрий стоїть ліворуч поблизу круглого столика на одній ніжці, непорушно, повернувшись у профіль, сидить Хінес Пардо. Він не п’є, не курить. Схоже, його ніхто не помічає, а коли настає відповідна мить, випити йому не пропонують. З усіх присутніх він єдиний вбраний у денний костюм світлих тонів. У нього м’який і ласкавий погляд, приємний вираз обличчя. Йому близько п’ятдесяти. Пепіта — це покоївка: гарна дівчина у чорній формі, яка чатує при лівому вході, тримаючи тацю з напоями. Двоє дверей вітальні розчинені навстіж. Марш «Серенади» триває точно дві хвилини. Поки він звучить, присутні стиха обмінюються схвальними коментарями, п’ють, пропонують одне одному сигарети чи вогонь... Хулія і Хуан Луїс ніжно дивляться одне на одного. Марш завершується. Лунають оплески і схвальні вигуки. Два виконавці підводяться, вклоняються і знову сідають. Хулія хоче встати, її чоловік її затримує).