* * *

Я живу неподалік від державного кордону, біля підніжжя гір, які знаю як свої п’ять пальців. Я вивчив їх назубок, спершу шукаючи мінерали та викопні рештки, а згодом — як скелелаз. Свій нестабільний заробіток я маю завдяки продажу знайденого в горах та виготовлених мною невеликих скульптур із каменю та дерева.

Вирізьблюю імена для палких закоханих, що віддають перевагу різьбленню на дереві та камені, а не татуюванню. Такі пам’ятки зберігаються довше і не спотворюються з плином часу. Я шукаю сухі корінці, камінці у формі літер. А ще, якщо пройтися вздовж русла гірських струмків у засушливу пору, можна надибати і такі, що за обрисами нагадують серце. Інші форми, вуглуватіші, я знаходжу на відмілинах, де накопичуються відшліфовані водою уламки гірських порід. У природі нерідко трапляються такі своєрідні скарби.

* * *

Мене часто кличуть виконати незначну реставрацію скульптур, як правило, — у церквах. У нас, щоб не виглядати злиднями, стараються запрошувати для ремонту та оздоблення професійних художників та майстрів. Я до них не належу, хіба так: підремонтовую носи, пальці, найвразливіші частини. Замолоду я навчався у художньому училищі. А потім із тим дипломом подався працювати у вугільну шахту. З того часу, як її закрили, я перебиваюся, чим можу.

Виходячи з шахти після зміни, я замість того, щоб спускатися до міста, здирався у гори. Мені хотілося снігу, я мив ним руки і вмивався. Біг нагору, до лісу, де з усіх пор нарешті виходив чистий піт. Там я залазив на гілки великого європейського кедра, замащуючи руки його смолою. З найвищої точки вдивлявся у небокрай, щоб стерти з пам’яті шахту. Відчував, як по спині пробігають дрижаки, наче в собаки, що вийшов із води.

У моєму ставленні до художників та скульпторів назавжди залишилося почуття захоплення — глядача, а не колеги. Незважаючи на те, що через кілька років мені виповниться шістдесят, я досі спритно здираюся на будівельні риштування та скелі. Мій будинок розташований на околиці селища. Перший, що видніється на шляху, коли спускаєшся із лісу, за кілька метрів від стрімкого водоспаду, що забезпечує мене проточною водою. Навіть у морози від нього залишається невеличкий потічок.

* * *

Останнім часом до селища прибувають змарнілі чужинці. Намагаються перетнути кордон, влада закриває на це очі, щоб не довелося про них піклуватися. Ми живемо на землі транзиту. Хтось із них міг би й залишитися, але не для того вони прибули сюди. Замість компаса у них в кишені — адреса. Для нас, місцевих, які ніколи в житті не подорожували, вони — це світ, що прибув до нас на гостину. Розмовляють мовами, які нагадують шум далеких річок.