Коли таке трапляється, страшно буває лише протягом перших метрів — повільних, а тоді вже летиш, котишся, б’єшся, сваришся зі смертю. Я глитнув повітря вже внизу, вискочив зі снігового мішка, сам дивуючись, що врятувався і зостався цілий. Став на ноги, побачив коваля, що стирчав у снігу догори ногами. Витяг його, вдихав йому повітря у легені, аж поки він не виплюнув мені в обличчя перший видих. Пекар лежав далі, але не під снігом — знепритомнів. Для нього вистачило двох ляпасів по щоках. У нього було вивихнуте плече. Але всі троє — живі, хіба не диво? Увечері ми разом випорожнили п’ятилітровий джбан вина — не так уже й багато!

* * *

Наше село — не для жінок. Ті подалися до міста, одружені чи ні. Так уже повелося споконвіку, що чужі для них вродливіші, аніж свої. У них в крові жага до мандрівок. Чоловіки залишаються. Тут, у нас, світ перевернувся, але нам байдуже. У селищі зосталися чоловіки й худоба.

Влітку я продаю туристам сувеніри і скульптури, виготовлені взимку. Виставляю мої невигадливі витвори на саморобному столику перед хатою. Туристи зупиняються з цікавості. Рівно на той час, що потрібен для покупки; якщо не мають грошей, — не зупиняються. Так і кажуть, хоча й перепрошують, не повертаючи голови, як перед тим, хто просить подати милостиню. Їм навіть на думку не спадає, що я можу їм просто щось подарувати, лише за те, що спиняться, потримають мої роботи в руках, порозпитують.

Колись, давним-давно, тут були риби, корали, мушлі. З їхніх решток формувалися гори. Тим, хто каже, що ми — гірський народ, я відповідаю, що в нас море було ще раніше, аніж у них. І можу це довести, показавши відбиток рибки на пласкому камінці, закам’янілу рибну кістку чи стулку устриці.

* * *

Виношу надвір і свої книжки, пропоную взяти почитати: виконую функції місцевої бібліотеки, якої тут немає.

Мені книги допомогли пізнати світ, різноманіття людей у ньому, бо в цих краях їх не так багато. Виставлені щільними рядами на полицях вздовж північної стіни, взимку вони зберігають мені тепло в домівці.

Відтоді, як зір у мене погіршився, я читаю менше, та все ніяк не зберуся купити собі окуляри. У тіла — свої стадії існування, на цій, останній, доводиться викручуватися наосліп. Саме тому я вмію ходити по горах уночі.

Зустрічі з мандрівниками проводять у заїжджому дворі. Зазвичай усередину заходить лише один із них і домовляється за всіх. Один із нас вже чекає на нього всередині.

Тут не треба ховатися: усім відомо все про кожного: про обра́зи, промисел, про зради. Це у нас у крові. Ніхто не пхає носа в чужі справи.