Ну так от, бажанням мати біля плеча не оце сімейство, а власне Владку. Золотаво-пухнасту вигорілу на сонці гривку. Усмішку на всі зуби (ніяково згадати, якось спробував так усміхнутися перед дзеркалом, ні, я так не вмію: тільки губами, інакше починаю нагадувати осла зі Шрека). Випнуті вилиці. Запах глиці (чи то у неї такі дивні парфуми, чи то мені щось уже маячиться). Це якась маячня. Їдеш у ніби рекомендовану нову обстановку, щоб набудувати навколо зовнішніх штук, за якими нема коли журитися за тією звичкою задумливо покусувати губу. А виявляється, що всі зовнішні набудовані штуки, бачте, конче потребують бути пред’явленими конкретній адресатці.

«Диви, диви, яке! А он там, бачила? Це ж схоже, знаєш, на що?..» І вона зацікавлено покусує губу. І вона кумедно морщить ніс, придивляючись. Сміятись і повсякчас смикати «диви!»... Дивитись разом — як обійматись...

Я тоді знічев’я пішов славнозвісні вінницькі фонтани подивитись. Просто щоб якось розважитись, та й набратись вінницького досвіду Костета охолодити. А вони виявились такі нереальні, ті фонтани. Народу навколо було майже нікого. Парочка навпроти застигла в поцілунку витинанкою. Чи то пам’ятником довічній вірності. (Хоча та вічність кохання їхнього, може, місяць протриває.) І нагору, у глибоке синє — шурх — злітає зграйка винно-червоних крапель. Мерехтить і міниться, кольорово підморгує й блискуче знущається з мого «якось розважитись» і «охолодити».

Я б у той момент, здається, відмовився від їжі й сну на весь день — аби Хілдур теж була там і бачила те ж саме. У якому все нагадує про неї, що ніяк із нею не пов’язане. На жаль, таку угоду — їжа й сон в обмін на душевний обмін враженнями з окремо обраною людиною — мені чомусь жодні вищі сили не запропонували.

Не второпаю, чому маріхуану забороняють, а людей не забороняють. Як на мене, то і сильніші наркотики нєрвно смалять у куточку. Єдиний день без бодай якогось зв’язку з людиною — «а нащо було підводитися». Ще один день — лиш марна витрата зубної пасти.

А в Карпати я без усяких Костикових зауважень усю дорогу хотів, але всю дорогу не потрапляв. То горить спецпроект, то роботу змінив і чекаємо, поки грант прийде, то траванувся, то ні з ким. Лише тепер-от Ізки. Малюється мені таке село вже не за обрієм, а за дзеркальцем напівживого ЛАЗика.

Хоча що робити в тім селі, не уявляю. Я прихильник туризму рідним містом, взагалі-то. А тут ще вела не взяв, бо в нього невчасно гальмо здохло. А без тої коняки-скотиняки ніби в тілі недостатня кількість кінцівок. Раз-два, незвично.