*

Оце вже вечір, і я спустився до обійстя пані Галини, яка дбайливо закутала мені каструлю «зупки смачнючої», за її власним визначенням.

А був день — і тоді я так піднявся, що куди тому курсу бакса. «Що робити, не уявляю»... Та дупу підняти й прозріти! Просто йшов нагору стежинкою і ходив, аж поки ноги не почали мене полишати. Чергуючи перелізання через струмки та залізання на горбки. А небо промовляло до мене людським голосом золотої рибки й при заході зробилося таким, що соромно було брати до рук телефона.

Той зрештою й вирубився, не витримавши напруги. Тепер підзаряджається й бадьоро виправляє. На «перелітання» і «залітання». Точно розумний, стерво.

Коли піднісся працьовитими ногами і зачаровано відсиджуєш дупу під хмарами понад безмежними травами. Типу степу. Чи лежиш у тій траві під хилитанням травинок. Чуєш далекий гавкіт і близьке дзижчання. Тут ти чомусь щось розумієш. Ніби все, що назбирав до цього моменту й доніс сюди, не розвалюється в руках, як воно робило в процесі назбирування. А ловкенько (улюблене слово прабаби Килини) складається докупи. Розпружується навіть брехня у дитсадку, коли ти спихнув провину за перевернуту кашу на переляканого сусіда Мішу. Притишується навіть той момент доторку АвеМаріїної руки, по якому погляд на неї я потім не міг змити впродовж років. По привітанні я зачаровано дивився на її простягнуту долоню хвилини зо дві, тоді як загіпнотизований кролик у сповільненій зйомці торкнувся. Вона підняла брови. Тоді я нарешті підняв очі (а Маріїні очі опинилися рівно навпроти, вона висока як на кобіту, мабуть, одного зі мною зросту, мені іноді просто по-дитячому хотілося запропонувати їй стати спина до спини і помірятися лінійкою). І до мене дійшло, що вона простягала долоню по ключі від авдиторії, які я вже встиг взяти у вахтерки.

І тут ніби всі ті вантажі легшають, наплутане в процесі життя обнуляється до заводських налаштувань, усе, що з тобою траплялося, робиться послідовним, нормальним, виправданим.

Таке відчуття, що після цього залітання можна спокійно писати заповіт... Ну або ж після цього можна жити далі, після цього можна жити якось інакше, але зібравши весь набутий з дитинства скарб в одну красиву коробочку.

І ніщо не болить.

Навіть те, що ти пішов від людини з інвалідністю — з усією своєю, блін, людяністю?!

*

Зустрів лаванду. Бачив білку й бабку. Руденьку білку, голубеньку бабку. Бачив у них Владку. А тоді це все застукав теплий дощик.

{Шипіт}

Та історія вивернула мене, викрутила і розвісила сушитися.