— Ви не сваріться, Людмило Гнатівно, — каже вчи­тельці Романна, — в мене така сукня, як у княжни Вар­вари, доброї знайомої Тараса Григоровича!

Чи не половина класу прийшла не у вишиванках. Проте всі так чи інак, а в кофтинах із шевченківськи­ми мотивами. Добре, якщо на їхніх футболках або портрети Тараса, або ілюстрації з його картин, або сюжети з його творів: гайдамака з буйним оселедцем чи вже згадана Катерина. А у розумника Сашка Барюка на реглані Тарас Григорович замріяно сидить на каме­ні, поклавши ногу на футбольний м’яч, натяк на славетного однофамільця!

Проте Сашко Барюк спокійненько прочитав на­пам’ять Якби зустрілися ми знову. Адже шевченківське заняття саме в тому й полягало, щоби шестикласники повиучували напам’ять вірш Шевченка або уривок з поеми не менше дванадцяти рядків, але не те, що «проходять». Щоби посиділи з «Кобзарем» і вибрали те, що до душі саме їм.

І що вони понавибирали, ті шестикласники? І де вони познаходили у Великого Кобзаря такі вірші! А з якими інтонаціями вони їх читали!

Романна Галич знайшла у Шевченка підтримку ді­вочого бунту проти нездорової ситуації в родині, от тільки заміж зібралася дещо зарано.

А відмінниця Марійка Барош вивчила на шевчен­ківське заняття «Дівичії ночі»:

Лише давати привід Сатановичу із задньої парти хихикати і робити руками відповідні жести, які не забарилися: тільки-но прозвучали з уст відмінниці оті «перси-гори», як Сатанович окреслив великі дуги перед своїми чоловічими грудьми. А що ж вивчив сам Сатанович? Людмила Гнатівна боялася, що нічого не вивчить. Або почне декламувати якийсь уривок, де про жидів. А Сатанович на одному подиху прокричав шевченків чотиривірш «На незабудь»:

— Це все?

— Батько Тарас більше не написав…

— Але ж я казала: уривок не менше дванадцяти рядків.

— А це не уривок, а цілий вірш! Ви задавали: вивчити вірш Тегешевченка, або уривок із поеми не менше дванадцяти рядків. Про те, на скільки рядків вірш, ви нічого не казали…

— Ох, Сатановичу, не хочу через тебе псувати шев­ченківське заняття…

— А хіба я поганий вірш вивчив? Там, принаймні, ніяких русизмів. Ніяких дівичих ночей, коли треба ді­вочі…

— Гаразд, — зітхнула Людмила Гнатівна, — хто наступний?

Оленка Байович взялася декламувати Шевченкового «Сотника»:

То ж треба було з усього величезного «Кобзаря» викопати саме ці рядки! Всі вчителі, які читають у шостому-де, знають, що в Оленки Байович вітчим, який приходить до школи забирати названу дочку, хоча в такому віці вже батьки за дітьми не ходять. Невідомо, які там стосунки. Оленка горнеться до вітчима, мов кішечка, а той мліє, як старий кіт. І Шевченко про таке, бачте, писав. Ой, лихо з тим Шевченком!