А наприкінці заняття Андрійко Мормотюк, якого вчителька планувала, як завжди, не питати, зарахував­ши йому допомогу в оформленні класу, підняв руку і сказав, що прочитає вірш про Шевченка.

— Можна, Людмило Гнатівно?

— Можна, можна, — закричав клас, і Андрійко Мор­мотюк підвівся і закинув голову до стелі:

Клас зааплодував і зареготав. І тут Людмила Гна­тівна не витримала. Зрештою, вона Андрійку Мормотюкові слова не давала. То все вони, бецмани! Тінейджери кляті! Так насміятися — і з кого? З Шевченка Тараса Григоровича! Та ще й не просто так, а на шевченківсь­кому занятті!

— Ану замовкніть! У вас совість є! Шевченко за нас усіх страждав! У казематі! На Кос-Аралі! На муштрі! Із забороною писати й малювати!

Учні принишкли. Стишили гучний регіт, деяким для цього довелося прикрити рота долонею або заритися обличчям у шалик. А вчителька продовжувала свій спіч:

— Шевченко був за народ! За Україну! Проти панів! За простий люд! Без золота, без каменю, без пишної мови! А ви! Дівчата, яким ще вчитися і вчитися, пови­копували про гори-перси!

Сатанович на задній парті знову окреслив дуги поперед себе, а на його обличчі промайнула гримаса, мовляв, так, треба вчитися, а не гори-перси. Вчителька права.

— Так, і Шевченко закохувався! Але йому царська влада самодержавно-кріпосницької Росії не дозволила одружитися й побудувати свою хату! А у вас у всіх іще все буде! А ви! Пішов на базар!

— То не ми! То ваш любимчик Мормотюк!

— А ти теж, — крикнула Людмила Гнатівна на хлоп­чика-дебільчика, — підеш до спеціалізованої школи! Якщо вже не знаєш, що можна, а що не можна казати про ШЕВЧЕНКА!

Лунає дзвоник. Шевченківське заняття закінчено. Учні шостого-де, яким саме тринадцятий минало, по­спішають не пасти телята, а на заняття математики. Їм не вперше чути подібні речі від учительки-словесниці, яка, до того ж, є їхнім класним керівником.

А Людмила Гнатівна витерла сльози й заквапилась у підсобку до Пилипа Матвійовича, бо в них обох на другому занятті «вікна», і вони традиційно разом п’ють розчинну каву саме в цей час.

По дорозі до підсобки Гнатівна чує голос Матвійови­ча, який ще не відпустив старшокласників на перерву, і вони слухають його, не рвуться мерщій з класу, мовляв, у них наступне заняття, куди їх не пустять, якщо вони спізняться.

— Кріпак Шевченко розкріпачує своїх читачів, якщо вони, звичайно, є уважними читачами, — долинає з-за дверей класу приємний баритон Матвійовича.

Під дверима підсобки Людмила Гнатівна ковтає кілька пігулок пресованої валеріани й тамує чи то схлип, чи то гикавку.

— Що сталося, Людмило Гнатівно, — питає Пилип Мат­ві­йович, відмикаючи підсобку, — шостий-де кеп­­сько вивчив поезії Тараса Григоровича на шевченків­ське заняття?