Бабуся Седі — інвалід. А ще вона ортодоксальна єврейка, на відміну від решти членів родини. Бабуся носить перуку, бо лише чоловік може бачити волосся ортодоксальної єврейки, адже інакше жінка може привабити інших чоловіків і виникне бажання любощів поза священними узами шлюбу. Враховуючи те, що вона вдова і пересувається в інвалідному візку, я сумніваюся, що хтось захоче кохатися з нею, і все ж вона вперто не бажає знімати перуку. Якийсь рабин у Флориді наказав ортодоксальним єврейкам не носити перуки з волосся індусів, бо, мовляв, в Індії поклоняються богам, у яких шість рук і слоняча голова, тому ­індус­ки — нечисті, і скверна переходить на єврейок, які носять перуки з їхнього волосся; тож цей рабин велів їм негайно купувати нові синтетичні перуки, — однак бабуся вважає, що він перегнув палицю.

Візок — це через аварію багато років тому, та він не заважає бабусі подорожувати. Країн вона бачила більше, ніж усі інші члени нашої родини разом. Її лекції популярні в усьому світі, а її мати, Ерра, Ей.Дж.М., тобто моя прабабуся, — відома співачка, а мій тато скоро вкриє себе славою у війні в Іраку, а я сам оберу, в чому маю набути слави, втім, з цим проблем не буде, бо у нашій родині слава переходить у спадок.

На відміну від тата, чия мати завжди викладала в усіх поспіль університетах, мені пощастило з мамою, яка сама вирішила вести домашнє господарство, а не тому, що за старих часів так судилося всім жінкам. Її звали Тесс, та я кликав її мамою. Ясно, всі діти називають мам мамами, та часом, коли гуляєш у парку й гукнеш «Мамо!», моя мама обертається і бачить мене — гадаю, це щось неймовірне. «Це ж як дзвінок мобільного телефону, — пояснює мама. — Якщо у когось така сама мелодія, як у тебе, підстрибуєш і тільки потім розумієш: таж ні, це не мені дзвонять».

Ні, це не схоже на мобільний телефон. Мій голос — це МІЙ ГОЛОС. Я — унікальний.

У дитячому садку я хизуюся своїм умінням читати, адже мама навчила мене, коли я ще був у колисці. Сотні разів я чув розповідь про те, як вона підходила до мене, коли я лежав у ліжечку з високими бильцями, показувала мені карточки, вголос читаючи написані на них слова — тричі на день по двадцять хвилин практично від дня мого наро­дження; так я навчився водночас читати і розмовляти, тож я навіть пригадати не можу той час, коли я не вмів читати. І всіх дивує мій словниковий запас.

По буднях тата немає з ранку до вечора, бо він понад дві години дістається до Санта-Клари, де має дуже відповідальну роботу: програмує комп’ютери. Зарплатня у нього висока, завдяки чому у нас два автомобілі: «Машин у нас більше, ніж дітей!» — часто жартують вони, адже мама походить з родини, де дітей було шестеро, а машина — одна! Сім’я у неї була католицька, а це означає, що бабуся не мала права голосу, тому продовжувала народжувати, поки вони не опинились у справжній халепі, тоді її попросили припинити. Що ж до батька, то він отримав єврейське виховання, і коли вони з мамою покохали одне одного, то вирішили, що не буде ні вашим, ні нашим, і обрали протестантизм, що дозволило їм самим вирішувати, скільки народжувати дітей. Грубо кажучи, дружина ковтає пігулку, і тоді чоловік може кохатися з нею, скільки захоче, не утворюючи дитинку в її животі, — саме так я став єдиною дитиною у сім’ї. Якось мамі закортіло ще одну дитину, але тато сказав, що дозволити собі таке вони зможуть лише через рік-другий, однак скільки б дітей не було у родині, конкуренції я не боюся. В Ісуса також було чимало братів, а про них ніхто ніколи не згадує, бо порівняння тут недоречні.