Мені завжди бракувало сміливості Джеронімо. Не міг зважитися спуститись до льоху, поки там був тато, і попросити його пояснити все. Він був такий самотній, а нас було так багато, що я й уявити не міг, що в нього знайшовся б для мене час.

Я здригався від хвилювання, якщо він клав руку на моє плече. Куди там сподіватися на окрему розмову зі мною, та ще й наодинці...

До слова, я зберігаю ніжний спогад про єдину мить близькості між мною і татом. Для цього треба було, аби тебе помітили. А нас тоді було п’ятнадцять. І був мій день народження. Мені виповнилось тоді сім років — уже досить осмислений вік, саме в такому віці тато зазвичай знайомив нас із динамітом. Зібралися Малюки, Двійнята, Тентен, Азієць, Тур, Мустанг, Зорро — всі ті, кого доросліші раніше кликали середняками і хто, коли доросліші роз’їхалися, самі перетворилися на дорослих для малюків. Були там і Діва з Джеронімо. Вони ще мешкали в нашому будинку — і ситуація була незвичною через їхній вік, особливо у випадку Діви, якій (якщо я правильно порахував) тоді було не менше 23 років, а вона не мала ні чоловіка, ні діток, натомість була нам за маму, бо наша мати надто переймалася казанами, тож їй було не до свят. Звісно, не оминув увагою мої народини й тато.

Ініціація в динаміт відбувалась у піщаному кар’єрі. Свято починалось одразу, як ми виходили із будинку. Ми купчились у фургончику Татка — старенькому «Форді» п’ятдесятих років; оскільки там уже були свердлові штанги, кирки, лопати й мішки, усім місця не вистачало, тож комусь випадала честь проїхатися на капоті чи задньому буфері або, ухопившись за дверцята, однією ногою на сходинці, а другою — у повітрі, тремтячи від насолоди. Усю дорогу ми до хрипів горлали щось, тато доєднував до какофонії свій клаксон — це була рідкісна і незабутня мить у житті нашої родини, коли він виринав зі своїх розмислів і приєднувався до наших пустощів.

Пригадую, тоді я зайняв місце праворуч — почесне місце, з огляду на обставини того дня, яке надали саме мені, — і заціпенів від хвилювання. Динаміту я остерігався менше, ніж тривалого і такого близького контакту з татом під пильним наглядом решти дітей.

Ритуал був мені добре відомий. Він повторювався на народини кожного з нас. Осінню динаміт використовували найчастіше — через дні народження Тутсі, Мустанга, Оленя та близнюків, а взимку це відбувалося лише двічі, однак подобались мені ці вибухи найдужче: сніг феєрично злітав угору і падав блискучими клаптями; моє ж свято припадало на відлигу, якраз перед котячим днем.

Я добре знав, як поводитися з динамітом — зрештою, ми всі це знали. Хоча ніколи не бачили його зблизька і не проходили ініціації. Татко рукою обводив уявне коло, за яким ми трималися на відстані десяти футів, залишаючи усередині кола його й ініційованого; тож ми могли бачити лише їхні спини, схилені над вибухівкою. Деталі ми дізнавалися пізніше, як повертались додому. Ініційований мав право про все розповісти. Як пробивав картуш, як обережно вкладав у нього детонатор, якої довжини відрізав гніт, а найстрашніше — як вдалося дотягнути його до зони вибуху. Однак жоден з ініційованих ні словом не згадував про шепотіння тата, про те, що тато казав, коли вони тулились одне до одного в чарівному колі. Кожен зберігав для себе зміст цієї розмови, яка, власне, й була подарунком на день народження.