На цьому місці я зазвичай вагаюсь, бо частенько серед моїх слухачів багацько тих, у кого було саме таке сільське дитинство.

Ні, серед нас не було хвальків. Ми не захоплювалися лайкою, не ставили підніжок, не розбивали у кров носи. Звісно, ми ніколи не відмовлялись від доброї бійки. Сутичка голіруч, дуже подібна до дуелі. Очі в очі, напружені м’язи, меткі удари, великі синці, біль, від якого палає лють. Надзвичайні відчуття!

Ми були не з тих, хто зриває з дівчат трусики або б’є у спину. Ми були Королями. Справжнісінькими монархами. Ми так сподівалися на себе і на майбутнє, що все навколо здавалося нам бридким.

Тому, вочевидь, ми чудувались упертій тупості і нікчемності селян-вахлаків. Нас захоплювала разюча різниця між їхньою пришелепкуватістю та нашою метикуватістю.

Джеронімо був найметикуватішим з-поміж нас. Найсправжнішим Кардиналом. З волі історії саме він нашорошив анти-селюцьких командос — цих бешкетних котів, ведмежат із динамітом. Коли мені вдається до кінця переповісти цю приключку (ми тут небагатослівні — крім мене, а я завжди завертаю розмову на історію нашого життя-буття в Норко), то на верхівці я щоразу намагаюся ставити Джеронімо, і хоч хто просив би мене про розповідь, я знаю, що висновок буде той самий, тим самим захопленим тоном: «О, цей точно був найрозумніший!».

Йому було не більше 13–14 років, коли він став ходити до нашої ділянки біля шахти разом із батьком. Виходив він дуже рано, склавши риштунок розвідника до жовтої торби, яку перекидав через плече, помахавши накритому до сніданку столу — цей знак стосувався радше найдоросліших, аби показати їм відстань, що віднині відділяла їх від нього, який разом із татом ходив до лісу. Увечері він повертався пізно, брудний, голодний, знесилений — і якщо наступного дня мав братися до шкільного портфеля, то зачинявся у своїй мовчазній люті. У дев’ятому класі він пішов зі школи.

Ніхто не образився, коли тато обрав помічником саме його. Джеронімо був дійсно найметикуватішим — а ще, як точно підмітив Мустанг, найбільше цікавився каменем. «Задовго до того, як його обрали, він вивчав каміння. Варто було йому помітити, що Татко спускався до льоху, як він біг до нього і годинами спостерігав, як тато перебирав і чистив зразки. Ніби розмовляв з ними. Джеронімо запитував, а Татко пояснював».

Я часто спускався до льоху, переконаний, що рано чи пізно серед цих камінців тато знайде казковий скарб. Їх там були сотні — з етикетками, розкладених згідно з походженням по кошівках, сяк-так розставлених на полицях уздовж східної стіни. Але те, що я бачив, хіба викликало захоплення роботою тата. Я геть нічого не тямив у липарітах, галенітах і халкопирітах, плутався у дорогоцінних словах, які він ретельно нотував від руки — однак мені дуже подобалося їх читати й уявляти, як я розкриваю їхню таємниці.