Я розгублена, бо втратила те, в чому ніколи не мала потреби? У цьому моєму новому боягузтві — боягузтво, тобто те, що трапилося зі мною нещодавно, — моя найбільша пригода; це моє боягузтво є таким широким полем, що лише надмірна хоробрість дає мені змогу прийняти його, — у моєму новому боягузтві, такому, наче прокидаєшся зранку вдома у незнайомця: не знаю, чи вистачить мені мужності просто піти. Заблукати складно. Складно настільки, що я, мабуть, одразу виявлю спосіб віднайти себе, навіть якщо знову віднайти себе — це омана, заради якої я живу. Досі віднайти себе — для мене означало уявляти себе людиною й заглибитися в неї: втілювала себе у цій упорядкованій людині, та навіть не відчувала величезних зусиль творення, яким і було життя. Уособлення цієї людини для мене було в третій нозі, тій, що тримала мене на поверхні. А зараз як? чи стала б я вільніша?

Ні. Знаю, що досі не почуваюся вільною, що знову блукаю в роздумах, адже я маю на меті відшукати: задля безпеки називатиму словом «відшукати» момент, коли побачу вихід. Чому мені бракує мужності просто знайти вхід? О, я знаю напевне, що увійшла. Але мене злякало те, що не знаю, куди той вхід веде. І раніше я ніколи не дозволила б собі увійти, не знаючи навіщо.

Однак учора я за лічені години втратила людську подобу. Якби мені вистачило хоробрості, я б дозволила собі заблукати. Але я боюся нового і боюся незрозумілих відчуттів: хотілося б завжди мати впевненість принаймні в тому, щоб думати, що розумію, я не знаю, як просто змиритися з дезорієнтацією. Як пояснити те, що мій головний страх — це саме... бути? І все-таки іншого шляху не існує. Як пояснити те, що мій найбільший страх — це далі жити, хай що б сталося? Як пояснити те, що мені нестерпно спостерігати, просто через те, що життя є інакшим, ніж мені здавалося — ніби раніше я знала, чим воно є! Чому як просто спостерігати, то це призводить до такого безладу?

І до розчарування. Проте розчарування в чому? Якщо, навіть не усвідомлюючи, я ледве витримувала свій щойно доведений до пуття лад? Можливо, розчарування — це страх уже не бути частиною системи. Втім, варто зазначити ось що: насправді, дуже пощастило тому, хто врешті розчарувався. У тому, якою я була раніше, не було нічого доброго. Однак саме тому я врешті створила з нього найкраще: надію. Із власного зла я створила майбутнє добро. Чи це означає, що страх зʼявився від того, що мій новий спосіб не має сенсу? А чому б мені не довіритися тому, що відбувається? Мені доведеться ризикнути й довірити себе священній випадковості та замінити долю — ймовірністю.