Бо маю врятувати завтрашній день, бо я повинна залишитися цілісною, бо не можу дозволити собі розпастися, бо мені неминуче доведеться сформувати жахливу нескінченну плоть і розрізати її на такі шматки, що могли б поміститися у щось розміром з мій рот, або щоб мій погляд міг їх охопити, адже я неминуче піддамся потребі надати всьому форми, потребі, яка постає з мого страху бути необмеженою — тоді, принаймні, лишіть мені мужність дозволити цій формі наростати на мені самостійно, немов кора, яка твердне сама собою, клуби вогню, що охолоджуються в землі. І вдосталь мужності, щоб опиратися спокусі вигадати форму.

Мені треба докласти чимало зусиль зараз, аби оприявнити зміст, хай яким він буде, — ці зусилля можна було б полегшити, уявивши, що я пишу це для когось.

Але я побоююсь писати для того, щоб мене зрозумів цей уявний хтось, боюся «створити» зміст із тим самим смиренним божевіллям, яке до вчора було моїм здоровим способом існування в рамках системи. Чи знадобиться мені мужність, щоб із беззахисним серцем і далі говорити, не звертаючись ні до кого та ні до чого? Як дитина, яка не думає ні про що. І наражатися на ризик бути враз випадково розчавленою.

Я не розумію, що я бачила. І не знаю навіть, чи я бачила щось, адже, як виявилося, мої очі не існують окремо від побаченого. Лише завдяки несподіваному тремтінню ліній, лише завдяки аномалії безперервної плинності моєї цивілізації, я на мить відчула живинну смерть. Ту благу смерть, яка дозволила мені виборсатися із забороненого павутиння життя. Вимовляти ім’я життя вголос заборонено. А я майже вимовила. Я ледь не заплуталася в його павутинні, що й стало б кінцем моєї історії.

Можливо, те, що трапилося зі мною — усвідомлення; і щоб не відступити від своєї правди, мені потрібно триматися осторонь від нього, мені потрібно й надалі не усвідомлювати. Будь-яке випадкове усвідомлення надто нагадує повне неусвідомлення.

Ні. Будь-яке раптове усвідомлення є, врешті, виявленням наскрізного неусвідомлення. Кожна мить у пошуках веде до втрати себе. Можливо, це усвідомлення насправді є таким повним, як і незнання, і я вийду з нього такою неушкодженою і невинною, якою була до того. Будь-яке моє розуміння ніколи не зрівняється із цим усвідомленням, тож житиму до тієї межі, яка для мене досяжна: моїм єдиним рівнем є життя. Але тепер, тепер я знаю секрет. Який я вже забуваю, ох, я відчуваю, що вже забуваю...

Щоб знову осягнути це, мені б довелося розкаятися. І, можливо, знання стануть убивством для моєї людської душі. А я не хочу, не хочу. Здатися повному невігластву — це могло б мене врятувати, це було б можливо. Та поки змагаюся за знання, моє нове невігластво, що є забуттям, стало священним. Я весталка таємниці, якої тепер не знаю. І я також служниця забутої небезпеки. Я знала те, чого не могла зрозуміти, на мій рот було накладено кляп, і мені лишилися тільки неосяжні фрагменти ритуалу. Втім, я вперше відчуваю, що моє забуття нарешті стало врівень із всесвітом. О, і я навіть не прагну, щоб мені пояснили те, що потрібно було б оприявнити, щоб пояснити. Я не хочу, щоб мені пояснювали те, для трактування чого знову потрібно було би пройти перевірку на людяність.