Скориставшись несподіваним дозвіллям, того дня вона зварила здатну підняти з могили мерця касуелу — чилійську юшку, що зміцнює в нещастях дух, а під час хвороби — тіло. Лусія жила в США більше чотирьох місяців і харчувалася зазвичай в університетській кав’ярні, не маючи бажання куховарити, за винятком кількох випадків, коли робила це через ностальгію або намірившись з кимось заприязнитися. Для своєї справжньої касуели вона приготувала тривний, добре присмачений бульйон, підсмажила м’ясо з цибулею, зварила окремо зелень, картоплю та гарбуз, а на останок додала рису. Жінка використала всі наявні казани, а примітивна кухня в підвалі виглядала, наче після бомбардування, проте результат був того вартий: розвіялося відчуття самотності, яке мучило її, відколи почалася негода. Самотність, що досі приходила несподівано, мов надокучливий гість, залишилася десь у віддалених закапелках свідомості.

Того вечора, поки вітер вив знадвору, здіймаючи снігові вихори й зухвало проникаючи крізь шпарини, вона відчула той самий страх, що поймав усе її єство в дитинстві. У своїй норі Лусія почувалася в безпеці; страх перед стихією здавався абсурдним, вона не мала підстав турбувати Річарда, хоча той був єдиною людиною, до якої жінка могла звернутися за таких обставин, оскільки мешкав поверхом вище. О дев’ятій вечора потреба почути людський голос узяла гору, і вона зателефонувала.

— Що ти робиш? — запитала, намагаючись приховати тривогу.

— Граю на роялі. Тобі заважають звуки?

— Я не чую рояля. Єдине, що чути в моєму підвалі — це гуркотіння кінця світу. Це звичайне явище тут, у Брукліні?

— Час від часу взимку погода псується, Лусіє.

— Мені лячно.

— Чого?

— Просто лячно, нічого конкретного. Мабуть, безглуздо просити тебе прийти й посидіти трохи зі мною. Я зварила касуелу, це така чилійська юшка.

— Вегетаріанська?

— Ні. Гаразд, не переймайся, Річарде. Добраніч.

— Добраніч.

Випила ковток піско[2] й поклала голову на подушку. Спала погано, прокидалася щопівгодини: їй снився той самий уривчастий сон, буцімто вона тоне в якійсь рідині — густій та кислій, наче йогурт.

У суботу буря шаленіла й далі, рухаючись у бік Атлантичного океану, але в Брукліні негода з дощем і снігом тривала, й Лусії не хотілося виходити з дому, бо чимало вулиць залишалися блокованими, хоча розчищати їх почали ще вдосвіта. Вона мала попереду чимало годин, щоб читати й підготуватися до лекцій на наступний тиждень. У програмі новин побачила, що буревій продовжує руйнівний шлях. Тішилася перспективою спокою, читання якогось доброго роману та відпочинку. Потім вона знайде когось, хто розчистить сніг перед її дверима. Це буде неважко: хлопчаки з сусідніх будинків уже пропонували свої послуги, щоб заробити кілька доларів. Лусія дякувала долі. Розуміла, що їй непогано ведеться в непривітній норі на проспекті Хайтс, яка зрештою була не такою й поганою.