У минулому Квінн мав амбіції. В юності видав кілька поетичних збірок, написав скількись п’єс і критичних нарисів, попрацював над перекладами. А потім доволі різко від усього відмовився. Друзям пояснив, що якась частина його особистості померла, й він не хоче, щоб та його й далі переслідувала. Це тоді він узяв псевдонім «Вільям Вілсон». Квінн перестав ототожнювати себе з тією частиною власного «я», що писала книжки; значною мірою, він і далі існував, але існував виключно для себе самого.

Він і далі писав, бо був певен, що нічого більше не вміє. Детективні романи виявилися слушним рішенням. Він без проблем вигадував належно заплутані сюжети й, часто всупереч собі, писав добре, ніби для цього й не треба докладати зусиль. А що він не вважав себе автором написаного, то й не почувався відповідальним за власні твори, а отже, не відчував обов’язку їх захищати. Урешті-решт, Вільям Вілсон — ​вигадана постать, нехай породжена самим Квінном, але наділена незалежним життям. Квінн ставився до Вільяма Вілсона шанобливо, а часом і тепло, але ніколи не заходив аж так далеко, щоб із ним ототожнитися. Саме тому він і не розкривав псевдоніма. У нього був агент, якого він ніколи не бачив. Спілкувалися вони листами, для чого Квінн винайняв абонементну скриньку у поштовому відділенні. Те ж стосувалося й видавця, який виплачував Квіннові всі гонорари й роялті через агента. На книжках Вільяма Вілсона не було фотографії автора чи біографічної довідки. Вільяма Вілсона не було у бібліографічних довідниках, інтерв’ю він не давав, а на всі надіслані йому листи відповідав секретар агента. Наскільки Квінн знав, його таємниці ніхто не розкрив. Спочатку, коли його друзі тільки дізналися, що він покинув писати, то питали, як планує жити. Він усім говорив те саме: мовляв, дружина лишила у спадок певні кошти. Але насправді грошей у його дружини зроду не було. І насправді друзів у нього теж більше не було.

Відтоді минуло більше п’яти років. Про сина він думав дедалі менше, а нещодавно навіть зняв зі стіни портрет дружини. Час від часу згадувалося, як це — ​тримати на руках трирічного хлопчика, але це ані думкою не можна було назвати, ані навіть спогадом. Це — ​фізичне відчуття, над яким Квінн не владний, відбиток минулого на його тілі. Але такі миті траплялися дедалі рідше, і Квіннові почало здаватися, що все змінюється. Він вже не хотів померти. Не можна сказати, наче він радів, що живий, але цей факт бодай перестав дратувати. Він живий, і цей наполегливий факт із часом його зацікавив, ніби йому вдалося пережити самого себе, ніби він, певною мірою, продовжив жити після смерті. Він почав вимикати світло перед сном і вже багато місяців не пам’ятав власних снів.