За годину по тому її чоловік повертається із садка. «Пані вийшла, — сповіщає йому покоївка, збиваючи потерту подушку, з якої тут-таки вилітає невеличка пилова буря. — Вона сказала, що незабаром прийде».
Леонард піднімається сходами у вітальню, щоб послухати новини. На столі він знаходить адресований йому блакитний конверт. У конверті — лист:
Любий, Я певна, що знову втрачаю розум. Відчуваю, що ми не годні ще раз пройти крізь це пекло. Я знаю, що вже не одужаю, бо починаю чути голоси й не можу зібрати думки докупи. Тож я вчиню так, як буде найкраще для нас обох. Ти дав мені найбільше у світі щастя. Ти був для мене всім, ким міг бути. Певно, ми були найщасливішими людьми до цієї жахливої хвороби, з якою мені несила більше боротися. Знаю, що отруюю тобі життя, що без мене ти зможеш працювати. І ти працюватимеш, я знаю. Бачиш, я навіть писати правильно вже не годна. І читати теж. Просто мені хочеться сказати, що всім своїм щастям я завдячую тільки тобі. Ти був нескінченно терпеливим і невимовно добрим до мене. Мені хочеться це сказати, дарма що всі навколо й так усе знають. Якби хто й зміг мене врятувати, то це тільки ти. У мене не залишилося нічого, крім віри у твою безмежну добрість. Я не можу більше псувати тобі життя. Не думаю, що були люди, щасливіші за нас. В.