Леонард вилітає з кімнати й кидається сходами вниз. Дорогою він озивається до покоївки: «Гадаю, з місіс Вулф щось сталося. Можливо, вона спробувала вкоротити собі віку. Куди вона попрямувала? Ви бачили, як вона виходила з будинку?»
Перелякана покоївка починає плакати. Леонард вибігає з будинку й поспішає до річки, минаючи на своєму шляху і церкву, і овець, і верболіз. На березі немає нікого, крім чоловіка в червоній куртці, який безжурно рибалить.
Течія швидко несе її далі. Вона летить, мов яка фантастична істота, з розкинутими руками й розмаяним волоссям, а поли її хутряного пальта напинаються, неначе вітрила. Вона важко проривається крізь відблиски бурого зернистого світла. До берега ще недалеко. Її босі ноги (черевики спали) зрідка торкаються дна, поволі здіймаючи хмари мулу, сповненого чорних скелетиків листя. Це каламуття майже нерухомо стоїть у плесі, навіть коли сама вона зникає з очей. Пагони чорно-зелених водоростей, учепившись за її волосся й хутро пальта, раз по раз щільно прилягають до її очей, а тоді спорскують і пливуть поряд, то сплітаючись, то розплітаючись.
Нарешті течія прибиває її до широкої квадратної опори мосту неподалік Саутіса — спиною до річки, обличчям до каменя. Одна її рука зігнута в лікті перед грудьми, а друга випростана вздовж стегна. Над нею брижиться блискава поверхня, розпливчасто віддзеркалюючи біле важке хмаристе небо, помережане чорними силуетами граків. З мосту долинає гуркіт легкових і вантажних автівок. Мати із сином, якому близько трьох років, переходять через міст. У руках хлопчик тримає палицю. Раптом він зупиняється, присідає навпочіпки й проштовхує її між стовпчиками поруччя. Палиця падає у воду. Мати підганяє хлопчика, але потім усе ж дозволяє йому постояти й подивитися на те, як річка відносить його палицю вдалечінь.
Отакий він — цей день на початку Другої світової війни. Ось хлопчик із матір’ю посеред мосту, ось палиця, що пливе за водою, ось тіло Вірджинії на річковому дні, ніби їй сниться і водне плесо, і палиця, і хлопчик із матір’ю, і небо, і граки… Мостом котить буро-зелена вантажівка із солдатами в одностроях. Вони привітально махають хлопчикові, який щойно жбурнув палицю у воду. Він махає їм у відповідь. Хлопчик наполягає, щоб мати взяла його на руки: так він зможе краще бачити солдатів, а солдати розгледять його. Це все передається мостові, резонує в його дереві й камені, заходить у тіло Вірджинії. Її обличчя, притиснуте щокою до стояна, вбирає в себе і вантажівку із солдатами, і матір, і дитину…