— У вітальні, — миттю обізвалася тітка Петунія, — чекатиму, щоб люб’язно запросити їх до хати.

— Добре. А ти, Дадлі?

— Я буду чекати, щоб відчинити двері, — самовдоволено вишкірився Дадлі. — «Можна взяти ваші плащі, містере й місіс Мейсон?»

— Вони полюблять його! — у захваті вигукнула тітка Петунія.

— Молодець, Дадлі! — похвалив сина дядько Вернон і повернувся до Гаррі: — А ти?

— Я тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, — монотонно пробубонів Гаррі.

— Саме так! — лихим оком зиркнув на Гаррі дядько Вернон. — Я проведу їх у вітальню, відрекомендую тебе, Петуніє, і почастую всіх напоями. О восьмій п’ятнадцять…

— Я оголошу, що вечеря готова, — закінчила фразу тітка Петунія.

— А ти, Дадлі, скажеш…

— «Можна провести вас до їдальні, місіс Мейсон?» — сказав Дадлі, пропонуючи уявній жінці свою товсту руку.

— Мій досконалий джентльменчик! — мало не заплакала тітка Петунія.

— А ти? — грізно глянув на Гаррі дядько Вернон.

— Тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, — пробурмотів Гаррі.

— Саме так. Що ж, за вечерею було б варто зробити їм кілька гарних компліментів. Маєш якісь ідеї, Петуніє?

— Містере Мейсоне, Вернон казав, що ви чудово граєте в гольф… Скажіть мені, місіс Мейсон, де ви купили таку гарну сукню?..

— Прекрасно… А ти, Дадлі?