— Та ні, — заперечив Гаррі. — Якби це було щось серйозне, то вони б комусь розповіли. Наприклад, Дамблдорові.

Рона, однак, щось муляло.

— Що таке? — спитала його Герміона.

— Ну… — повільно почав він, — не знаю, чи вони б розповіли. Вони… останнім часом тільки й думають, щоб заробити грошей. Я це помітив, коли часто з ними бував… тоді, коли… ну, знаєте…

— …коли ми не розмовляли, — докінчив за нього речення Гаррі. — Так, але шантаж…

— Їм не дає спокою ідея з крамницею жартів, — пояснив Рон. — Спершу я думав, що вони просто хочуть подратувати маму, але виявилося, що так і є, що вони й справді хочуть її відкрити. У Гоґвортсі їм залишилося вчитися лише рік, і вони постійно торочать, що час подумати про майбутнє, а тато їм не допоможе, і, щоб відкрити крамницю, їм потрібне золото.

Після цих слів занервувала Герміона.

— Так, але… Вони ж не робитимуть нічого протизаконного, щоб те золото роздобути?

— Не робитимуть? — Рон скептично гмикнув. — Не знаю… Правила порушувати вони полюбляють.

— Але тут ідеться про закон, — перелякалася Герміона. — Це ж не якісь там нещасні шкільні правила… Тут сидінням після уроків не обійдеться… За шантаж карають страшніше! Роне… може, тобі слід повідомити Персі…

— Ти що, здуріла? — вигукнув Рон. — Повідомити Персі? Та він зробить так, як Кравч — він їх видасть. — Рон глянув на вікно, в яке вилетіла сова Фреда й Джорджа. Тоді сказав:

— Пішли снідати.

— Думаєте, до професора Муді йти ще зарано? — спитала Герміона, коли вони спускалися гвинтовими сходами.

— Зарано, — кивнув Гаррі. — Якщо ми розбудимо його на світанку, він подумає, що ми хочемо напасти на нього сонного, і підсмажить нас крізь двері. Зачекаймо до першої перерви.

Урок з історії магії ще ніколи не тягся так довго. Гаррі увесь час позирав на Ронів годинник, бо свій нарешті викинув, але й Ронів ішов так повільно, що, здавалося, теж зупинився. Усі троє були такі втомлені, що з превеликою радістю поклали б голови на парти й позасинали. Навіть Герміона не конспектувала, а мовчки сиділа, підперши голову руками, й сонними очима дивилася на професора Бінса.

Коли нарешті пролунав дзвінок, вони побігли до класу захисту від темних мистецтв. Там у дверях вони наштовхнулися на професора Муді. Він також мав стомлений вигляд. Повіка нормального ока опустилася, від чого обличчя здавалося ще перекошенішим.

— Професоре Муді! — закричав Гаррі, проштовхуючись до нього крізь юрбу.

— Здоров, Поттере, — прогарчав професор. Його магічне око стежило за зграйкою першокласників, які заклопотано кудись бігли. Око повернулося зіницею всередину голови й спостерігало за учнями, аж доки ті звернули за ріг. Тоді Муді заговорив знову: