Він надів свого капелюха, вийшов з палати і ляснув дверима. Дамблдор повернувся до тих, хто стояв навколо Гарріного ліжка.

— Треба дещо зробити, — сказав він. — Молі… я можу розраховувати на тебе й на Артура?

— Звичайно, що можете, — підтвердила місіс Візлі. Вона була бліда — навіть губи побіліли, — та все одно мала рішучий вигляд. — Артур знає, який він, цей Фадж. Усі ці роки Артура в міністерстві тримає лише його захоплення маґлами. А Фадж вважає, що йому бракує чаклунської гордості.

— Тоді я мушу послати йому листа, — сказав Дамблдор. — Треба негайно попередити всіх тих, кого можна переконати. Артур має змогу зв’язатися з міністерськими чарівниками, не такими «короткозорими», як Корнеліус.

— Я повідомлю батькові, — сказав, підводячись, Білл. — Подамся до нього негайно.

— Чудово, — кивнув Дамблдор. — Розкажи про все, що сталося. Скажи, що незабаром я зв’яжуся з ним безпосередньо. Однак він повинен поводитися стримано. Якщо Фадж подумає, що я втручаюся у справи міністерства…

— Довірте це мені, — сказав Білл.

Він поплескав Гаррі по плечі, поцілував маму в щоку, накинув мантію і стрімко вийшов з кімнати.

— Мінерво, — Дамблдор повернувся до професорки Макґонеґел, — я хотів би якнайшвидше бачити Геґріда в моєму кабінеті. А також — якщо вона погодиться прийти — мадам Максім.

Професорка Макґонеґел кивнула й без жодного слова вийшла.

— Поппі, — звернувся Дамблдор до мадам Помфрі, — чи не могла б ти спуститися в кабінет професора Муді — там, швидше за все, ти знайдеш ельфиню Вінкі. Вона у відчаї. Допоможи їй, чим зможеш, і відведи на кухню. Думаю, Добі за нею догляне.

— Дуже… дуже добре, — сказала перелякана мадам Помфрі і теж вийшла.

Дамблдор переконався, що двері зачинені, і, коли кроки мадам Помфрі стихли, нарешті заговорив.

— А тепер, — сказав він, — пора двом з нашого товариства показати свої справжні обличчя. Сіріусе… якщо це можливо, повернися до свого звичного вигляду.

Великий чорний пес вдячно глянув на Дамблдора і миттю перетворився на людину.

Місіс Візлі скрикнула й відскочила від ліжка.

— Сіріус Блек! — зарепетувала вона, вказуючи на нього пальцем.

— Мамо, мовчи! — вигукнув Рон. — Усе гаразд!

Снейп не закричав і не відскочив, та на його обличчі відбилася суміш люті й страху.

— Він! — загарчав Снейп, дивлячись на Сіріуса. — Що він тут забув?