— Знаєш, — казав Толік сестрі в коридорі увечері, як всі нарешті повлягалися спати, — я б уже й сам обв’язався динамітом, аби тільки це все закінчилось і аби забрати із собою побільше цих сук. 

— Угу, відклади на пізніше, — відповіла Іруся, позіхаючи, — на що ми тут жити будем? 

Іруся була сердита і спокійна, привезла ще з собою таку ж злу і приречену на вигляд подружку: чорноброву, смагляву й міцну на ногах. 

— Ну не будемо ми тут з тобою вічно, — казала Іруся, — або пан умре, або осел здохне. 

Толік візуалізував себе в ролі осла, і вмирати йому не хотілось. Тож як раптовий сімейний патріарх, усвідомлюючи несподівану і дошкульну відповідальність за цілий гурт людей, він навіть зайнявся здоров’ям, щоранку бігаючи шість кілометрів — вниз до дороги між оливковими полями і назад, уздовж виноградника. Біг давав йому можливість хоч якось побути на самоті. Крім того, мама протягом Толікового робочого дня раз у раз стукала в двері і несла то каву, то бутерброд, то пиріжечок, то дерунчик, то голубчика, і це все не рахуючи обідів. Толік помітив, що втрачає марафонську форму. «Розжертися під час війни, — думав він, — це просто стидно». 

Кожне його вибігання о шостій ранку з хати неодмінно супроводжувалось осудливим поглядом Анатолія Степановича. Той уже сидів о цій порі на кухні разом із Григорівною. Анатолій Степанович спеціалізувався на кришінні — він під’їжджав до підвіконня і кришив то огірки, то помідори, то петрушку, то часник. Всі кришеники були однакові, з рівними краями. Хіба тільки не шикувались у борщах і салатах. Коли Толік вибігав, Анатолій Степанович піднімав очі і оголошував Григорівні: «Побіг». 

— Ну то хай біжить, — казала приречено Григорівна. 

— Це некорисно для колін, — озивалась мама. 

Вона вже робила спроби зупинити Толікове бігальне безумство, заламуючи руки і погрожуючи артритом. Не подобалось воно і Григорівні — як черговій по кухні, їй було шкода кожної потраченої дарма калорії, тому вона з жалем дивилась на Толікове вибігання за ворота і уявляла, як він втомиться, коли бігтиме назад під гору. 

— У дитини не останеться ніяких сил, — з жалем казала вона і місила тісто. 

Сьогодні мали бути вареники на пару. Величезні, як долоня Анатолія Степановича. 

— У мене матір була з Лохвиці, царство їй небесне, — казала Григорівна, — так у неї вареники були такі, що два вже не подужаєш! 

Толік часом думав, що все це нагадує якийсь ретрит, де кожного з учасників перед порогом просять лишити своє минуле життя. Доречно було б усім взяти нові імена й очиститись від тягаря уявлень одне про одного. Натомість Толік мав забагато усталених уявлень майже про всіх у цьому домі.