Ось Анатолій Степанович із розстебнутою сорочкою поверх волохатих спітнілих грудей, ще з обома ногами, бере його малого на руки і каже: «Хочеш, покажу, як коні кусаються?» — і регоче. А живіт його при цьому труситься і перекочується під Толіковими ребрами. Анатолій Степанович пишався, що малий Толік був названий його іменем, бо сам дітей не мав, а Толіку від цього було ще страшніше. 

На сонці він роздивлявся на власних грудях пух і думав, чи буде він точно такий, як дядько: волохатий, як воскова модель печерної людини у краєзнавчому музеї. Щоразу на екскурсіях після жахливого чучела орла із розмахом крил у два метри, який змусив малого Толіка жити, з острахом вдивляючись у вишину, він задивлявся і на печерну людину, яка з виду була точно як Анатолій Степанович, тільки худіша. 

Виріс Толік інакшим: довгов’язим, із фемінним, занадто правильним обличчям, легким рівним волоссям і глибокими печальними очима, які тільки те й робили, що дивилися в екрани, що протягом Толікового життя ставали все кращими й дорожчими. Із приземистим Анатолієм Степановичем, який мав сиплий голос, вузькі очі й цупкі кучері по всьому тілу, вони були схожі тільки ім’ям. 

Не лишила за порогом свій завжди сполоханий образ і мама. Та ще гірше, що вона не лишила за порогом Зусю і Друсю. 

Зуся була сіро-брудного тьмяного кольору із постійно замурзаною мордою, надірваним вухом і зверхнім поглядом. А Друся, навпаки, була охайна, блискуча, абсолютно чорна кицька. Друся була Зусі свекрухою. Тобто Зуся була Друсі невісткою. 

— Мам, — казав Толік, — я й серед людей не розберу, хто кому хто, а ти мені розказуєш про котячі родинні стосунки. 

— Толя, — втручалась Іруся, Толікова сестра, — що тут складного? Ну ясно, що ти звалив у свою Іспанію і не слідкував за котячими справами, як колись, але Зуся і Друся лишились останніми спадкоємицями нашого великого котячого роду, що починався Матільдою і завершиться, очевидно, Зусею. 

Іруся теж не лишила за порогом ані повчального тону старшої сестри, ані свого зверхнього ставлення до меншого брата, наче він і досі ходить зарьований, бо почув за три кілометри трактора.

Згадка про основоположницю котячого роду Матільду розлилась всередині у Толіка теплом. Ось вона приходить до нього в ліжко через прочинене у садок вікно, а в садку стоять темними тінями груші. Матільда навчила його не боятися нічних монстрів, бо вона виринала нізвідки на підвіконні — сіра, як тінь, із білою плямкою на грудях. Але Зуся і Друся ніяк Матільду не нагадували. Вижарені на сонці, облізлі від спеки і котячого стресу від дороги в кілька тисяч кілометрів, невістка зі свекрухою апатично валялися попід деревом, а їсти просили сиплими голосами. Причому якщо Зуся починала пищати, то свекруха її била, і тоді невістка теж переходила на сипіння.