— Взагалі-то, ні, — відповів камерарій. — Це типова помилка. Мощей тут немає. Насправді у цій скриньці зберігаються так звані палії— плетені паски, які Папа вручає новообраним кардиналам.

— А я думала...

— Усі так думають. У путівниках це місце називають могилою святого Петра, але насправді Святий Петро покоїться на два поверхи нижче, у землі. У сорокових роках Ватикан розкопав його могилу. Туди нікого не пускають.

Вітторія була вражена. Острівець світла залишився позаду, і вони знову занурилися в пітьму, а Вітторія тим часом згадувала розповіді про паломників, які долали тисячі миль, аби тільки побачити цю золоту скриньку. Вони були впевнені, що побували в товаристві Святого Петра.

— А може, Ватиканові варто розповісти людям правду?

— Дотик до божественного всім нам іде на користь... навіть коли він тільки уявний.

Як науковець, Вітторія не могла заперечувати цієї логіки. Вона читала безліч історій про так званий ефект плацебо — коли звичайний аспірин виліковував раку людей, які вірили, що вживають чудодійні ліки. Зрештою, що таке віра?

— Зміни, — знову заговорив камерарій, — у Ватикані відбуваються дуже важко. Визнання минулих помилок, модернізація — усього цього ми традиційно уникаємо. Його Святість намагався щось із цим зробити. — Він помовчав. — Покійний Папа хотів налагодити- контакт із сучасним світом. І шукав нових шляхів до Бога.

Вітторія кивнула в темряві.

— Таких як наука?

— Щиро кажучи, наука тут недоречна.

— Недоречна? — Вітторія знала чимало епітетів, які пасували до такого поняття, як «наука», однак у сучасному світі слова «недоречна» серед них бути аж ніяк не могло.

— Наука може як зціляти, так і вбивати. Усе залежить від душі людини, що займається наукою. Власне, душа мене й цікавить.

— Коли ви почули своє покликання?

— Ще до народження.

Вітторія подивилась на нього здивовано.

— Пробачте, але мені це питання завжди здається дивним. Я хочу сказати: я завжди знав, що служитиму Богові. Відколи себе пам’ятаю. Однак по-справжньому я зрозумів своє призначення аж у війську.