Раптом камерарій з моторошною ясністю усвідомив, що в будь-яку іншу ніч він нізащо не переміг би в цих перегонах. Сьогодні ж Бог знову був на його боці. Роберт Ленґдон уже наздоганяв його, але його стримав Шартран, глибоко віруючий і беззастережно відданий камерарію. Репортери, звісно ж, були надто захоплені видовищем і до того ж мали на собі надто багато обладнання, щоб зупиняти його.
Камерарій уже чув за собою кроки інших... бачив їх на екранах... Вони вже його наздоганяли. Зібравши рештки сил, він підняв антиматерію високо над головою. Тоді, немов кидаючи виклик ілюмінатам, розправив, плечі, щоб увесь світ побачив тавро в нього на грудях, і побіг сходами вниз.
Залишився один, останній акт.
Вибігши з собору, Ленґдон майже нічого не бачив. Яскраве світло прожекторів знову різонуло по очах. Єдине, що він зауважив, то це невиразну постать камерарія, що збігав сходами. Оточений білим сяйвом, камерарій на мить здався йому неземною істотою, наче якесь сучасне божество. Сутана висіла в нього на поясі, як плащаниця, на тілі були рани, яких завдали недруги, а він усе терпів. Камерарій мчав уперед, гордо випроставшись, закликаючи світ не втрачати віри; мчав до людського натовпу зі зброєю масового знищення в руках.
Отямившись, Ленґдон побіг за ним.
— Творінню рук диявола, — вигукував камерарій, — не місце в Божому храмі! — Він щодуху біг до нажаханих людей.
— Отче! — кричав йому наздогін Ленґдон. — Там немає куди йти!
— Дивися на небо, сину! Ми забуваємо дивитися на небо!
І цієї миті, побачивши, куди прямує камерарій, Ленґдон нарешті все зрозумів, і його охопила радість. Через прожектори він не бачив того, що мало стати їм порятунком, але знав, що воно просто над головою.