Усі телевізійні камери на майдані дивилися в темне небо. Чекали. Люди задерли голови, подумки відлічуючи секунди. На всіх величезних екранах була та сама мирна картина... Римське небо, всіяне тисячами мерехтливих зірок. Вітторія відчула, що до очей підступають сльози.

Позаду неї стояли кардинали. Вони теж із німим благоговінням дивилися вгору. Дехто склав долоні в молитві. Більшість були приголомшені і немов заціпеніли. Дехто плакав. Секунди минали.

По всьому світу в будинках, барах, на підприємствах, в аеропортах, лікарнях люди затамували подих і думали про одне. Чоловіки й жінки взялися за руки. Батьки притиснули до себе дітей. Здавалося, час застиг. Душі всіх людей разом завмерли.

Тоді в соборі Святого Петра безжально задзвонили дзвони.

Вітторія більше не стримувала сліз.

Тоді... весь світ побачив... як час сплив.

Мертва тиша, що повисла над майданом, була найстрашнішою.

Високо в небі над Ватиканом з’явилася крихітна цятка світла. На коротку мить народилось нове небесне тіло... Такого чистого й білого світла ще ніхто ніколи не бачив.

А тоді це сталося.

Спалах. Цятка почала ширитись і перетворилася на сліпучо-білу кулю. Куля з неймовірною швидкою розросталася навсібіч, поглинаючи темряву, і водночас яскравішала, неначе диявольський вогонь, готовий пожерти ціле небо. Набираючи швидкості, вона мчала вниз, до людей.

Засліплені люди разом зойкнули. У різкому білому світлі чітко було видно їхні перелякані обличчя. Усі прикривали очі руками й кричали від страху.

Але потім сталося неймовірне. Світло, що нестримно мчало в усіх напрямках, раптом, немов скорившись Божій волі, зупинилося. Вибух неначе утримувався у велетенській скляній сфері. Відскочивши від невидимої перешкоди, хвилі світла повернули назад. Сяйво стало ще разючішим. Здавалося, вогняна куля досягла якогось наперед визначеного діаметра й завмерла. Якусь мить над Римом сяяло нове світило правильної сферичної форми. Ніч перетворилася на день.

А тоді це світило вибухнуло.

Земля під ногами затрусилася — з неба, як грім, ударила вибухова хвиля. Вона накотилася на людей, неначе гнів Божий. Граніт, на якому стояв Ватикан, здригнувся; одним перехопило подих, інші попадали. Колонада довкола майдану затремтіла. Тоді раптом повіяв гарячий вітер. Зловісно виючи, він гуляв майданом, свистів між колонами і вдарявся об стіни. Над головами кружляли хмари пилу. Люди, налякані цим Армагеддоном, боязко тулилися одне до одного.

А тоді сліпуча сфера швидко почала стискатися й знову перетворилась на таку саму крихітну цятку світла, з якої раніше з’явилася.