— Куда едем, парень? — голос звичайний, тільки зуби геть гнилі. Водій помітив, що Марк звернув увагу на його зуби, одразу стулив вуста, втер пальцем під носом.

— За місто.

— В какую сторону? — на ньому був спортивний костюм, біла футболка, натуральна, без малюнків і написів, темно-сині кросівки, і ще Марк помітив його годинник — масивний, на білому металевому браслеті, на циферблаті — напис. Марк не зміг його прочитати.

— На північ.

— Ну садись. Я еду до Чернигова. Там ночь перекантуешься, а утром найдешь себе попутчика.

Марк відчинив двері і хотів був сісти поряд із водієм, але той заперечно похитав головою.

— Оно поломано, — ударив рукою по сидінню, — никак не дойдут руки починить. Садись назад.

Марк обрав собі місце праворуч від водія. Зачинив дверцята і, глибоко вдихнувши повітря, відчув дивний запах — наче кілька днів немита дівка зняла труси, і тобі в ніс ударив аромат її брудного лона.

— Да заводись ты, — він тиснув на педалі, позираючи на маршрутне таксі. Коли останній пасажир протиснувся в салон, жовтий автобус рушив. Людей на зупинці не залишилось. Цієї миті мотор запрацював. — Отодвинься чуток от двери, обзор закрываешь, — водій озирнувся, і Маркові здалося, що він усміхнувся. Задні дверцята розчинилися, і двоє дебелих чоловіків застрибнули в авто. Один притиснув Маркову руку до сидіння, інший схопив за шию і приклав до щоки дуло пістолета.

— Едем! — від того, що сидів праворуч, приємно пахло, і ніжно-блакитна теніска виглядала досить пристойно.

— Ты положил лопаты в багажник? — другий видався Маркові дуже злою та жорстокою людиною. Важке підборіддя, вузькі очі, широкі вуста і великий ніс. Руки червоні, потріскана шкіра, його руки пахли клеєм і ще чимось гидким, здається, брагою.

— Да, — водій мчав за місто, підрізаючи автівки і проминаючи світлофори. Така його поведінка дала Маркові можливість зробити невтішний для себе висновок: ті, хто його викрав, не боялися того, що їх можуть зупинити даішники. — Вывезем его в поле и там зароем. Слышишь, парень, — водій нарешті зняв із голови бейсболку, і Марк побачив, що він зовсім лисий, — выроешь себе яму?

— А інакше ніяк не можна? — Марк знав, що він не втече від них, і єдине питання, на яке він хотів одержати відповідь перед смертю, — хто сказав їм його вбити.

— Нет. Никак. Да ты не переживай, это не так страшно, как кажется, — той, зі смердючими руками, облизав губи.

— Ти перевіряв? — заплющив очі й дослухався до шуму вітру за вікном і ударів власного серця.

Вони їхали мовчки. Минуло двадцять хвилин. Довелося затриматися на Ленінградській площі: затор. Коли виїхали на трасу, Маркові супутники дістали з-під сидіння пляшку горілки.