— Як би я хотіла, щоб зі мною було тільки це, — пробурмотіла Луїза. Вона відкрила сумочку, легко упоравшись із замком цього разу, і дістала пудреницю. Потім зітхнула і, навіть не відкриваючи, заховала пудреницю назад.
— Не можу. Знаю, що це хлоп’яцтво, але не можу.
Ральф сунув руку в сумочку, дістав пудреницю, відкрив її й підніс дзеркало до обличчя Луїзи.
— Бачиш? Не так уже й погано.
Луїза ухилилася — так ухиляється вампір від хреста.
— Угу, — пробурмотіла. — Забери його.
— Якщо ти пообіцяєш розповісти мені, що сталося.
— Усе, що завгодно, тільки забери дзеркало.
Він забрав. Якийсь час Луїза мовчала, спостерігаючи, як її руки невпинно відкривають і закривають замочок сумочки. Ральф уже хотів було поквапити жінку з розповіддю, коли вона глянула на нього з виразом жалюгідного виклику.
— Так уже виходить, що ти не єдиний, хто не може спокійно спати по ночах, Ральфе.
— Про що ти гово…
— Безсоння, — відрізала вона. — Я лягаю спати й засинаю так само, як і завжди, але тепер уже не сплю до ранку. І навіть гірше. З кожним днем я прокидаюся все раніше й раніше.
Ральф спробував згадати, чи говорив Луїзі про цей аспект своєї проблеми. Навряд.
— Чому ти так здивувався? — запитала Луїза. — Ти ж не вважаєш себе єдиною людиною у світі, що проводить ночі без сну?
— Звичайно, ні! — з ноткою обурення відповів Ральф… Але чи не здавалося йому частенько, що він єдина людина з таким видом безсоння? Безпомічно спостерігає, як поступово, хвилина за хвилиною, година за годиною маліє час, відведений йому на сон? Це було диким варіантом китайського катування водою.
— Коли це почалося? — запитав він.
— За місяць або два до смерті Керол.
— І скільки ти тепер спиш?
— Близько години починаючи з жовтня. — Вона говорила спокійно, але Ральф уловив боязке тремтіння її голосу, яке означає зачаєну глибоко всередині паніку. — Судячи з того, як розвиваються події, до Різдва я взагалі перестану спати, і якщо це справді станеться, чи зможу я вижити? Я вже зараз ледве витримую.
Ральф хотів щось сказати, але запитав перше, що спало йому на думку: