— Не можу в це повірити, — сказав Ральф, але найжахливішим було те, що він вірив. Із часу смерті Керолайн він почав усвідомлювати, що naivete,[36] з якою він дивився на світ до вісімнадцяти років, не зникла в момент перетинання рубежу між дитинством і зрілістю; ця особлива наївність виникла знову, коли він від зрілості перейшов до старості. Його і далі багато що дивувало… Хоча «подив» було не зовсім адекватним словом. Радше, багато що вибивало його з колії.

Наприклад, маленькі ампули під мостом Поцілунків. Якось у липні він, роблячи тривалу прогулянку у бік Бессі-парку, спустився під міст, щоб трохи перепочити в тіні. Щойно він улаштувався зручніше, як помітив у траві шматочки розбитого скла. Розсунувши палицею високу траву, він виявив шість чи вісім невеликих ампул. В одній на самому дні виднілася біла кристалічна речовина. Ральф підняв ампулу, і коли він здивовано підносив її до очей, до нього дійшло, що перед ним рештки бенкету наркоманів. Ральф упустив ампулу, немов вона була розпеченою. Він дотепер пам’ятав німий шок і безуспішну спробу переконати себе, що помиляється, що це не може бути тим, про що він подумав, принаймні не в його рідному тихому містечку за вісімдесят кілометрів від Бостона. Саме naive, що знову з’явилася, й шокувала: здавалося, якась частина його вірила (або вірила до того, як він виявив ампули в траві під мостом Поцілунків), що газетні історії про епідемії поширення кокаїну настільки ж правдоподібні, як і теледетективи або фільми за участі Жан-Клода ван Дамма. Тепер він знову відчував подібний шок.

— Гарольд сказав, що вони хотіли «доставити мене в Банґор» і показати мені одне місце, — розповідала Луїза. — Тепер син уже не возить мене, він мене доставляє. Начебто я депеша або посилка. Вони привезли із собою стос брошур, і коли Гарольд кивнув Дженет, та швидко дістала їх…

— Тихіше, тихіше. Яке місце? Які брошури?

— Вибач, я перескакую. Це місце в Банґорі називається Ріверв’ю Естейт.

Назва була знайома Ральфові, у нього теж десь був проспект цього закладу, у якому збирали людей, старших за шістдесят п’ять. Вони з Мак-Говерном ще пожартували з цього приводу… Ось лише жарти віддавали гіркотою — немов діти, що бредуть по цвинтарю.

— Чорт забирай, Луїзо, — це ж будинок для престарілих?

— Ні, сер! — вигукнула вона, безневинно округляючи очі. — Я так назвала його, але Гарольд і Дженет відкрили мені очі на нього. Ні, Ральфе, Ріверв’ю Естейт — спільне домоволодіння літніх громадян, що бажають жити в товаристві таких же, як вони! Коли Гарольд повідомив мені це, я запитала: «Невже? Дозвольте мені дещо сказати вам обом — ви можете взяти пиріг із «Макдональдса», загорнути його в срібну фольгу й сказати, що перед вами французька тартинка, але однаково це залишиться фруктовим пирогом із “Макдональдса”». Щойно я вимовила це, як Гарольд почав покриватися плямами, але Дженет лише мило посміхнулася так, як вона усміхається в особливих випадках, тому що чудово знає, наскільки мене дратує ця посмішка. Вона сказала: «Ну, чому б нам, однак, не переглянути проспекти, мамо Луїзо? Ви ж не відмовите нам у цьому після того як ми взяли відгул і примчали сюди?»