— Так, — підводячись, відповів Ральф. — Присягаюся, ти до того ж чудова куховарка. Справа в тому… — Раптом Ральф замовк і схопився рукою за груди. Він важко опустився на лаву, витріщивши очі й широко відкривши рота.

— Ральфе? Що з тобою?

Стривожений голос Луїзи чувся з далеких глибин. Подумки він знову бачив лікаря № 3, що стоїть між «Буль-буль» і багатоквартирним будинком. Лисий № 3 намагався змусити Розалі перейти Гарріс-авеню, щоб йому легше було відітнути її «мотузочку». Тоді йому це не вдалося, але він виконав свою задумку (я з нею побавлюся!) ще до полудня.

«Можливо, той факт, що Білл Мак-Ґоверн не належить до виду панаможуйних, не єдина причина, чому Луїза не помітила, чию панаму носить карлик. Можливо, вона не помітила, тому що не хотіла помічати. Можливо, все-таки є кілька фрагментів головоломки, які складаються, і якщо їх правильно розташувати, то розуміння розширюється».

— Ральфе? Що з тобою?

Він бачив карлика, який відкушує шматок панами, а потім знову насовує її на голову. Чув його голос, який стверджував, що тоді він замість собаки побавиться з Ральфом.

«Але не лише зі мною. Зі мною й моїми друзями, — сказав він. Зі мною й моїми друзями».

Тепер, згадуючи, Ральф побачив ще дещо. Побачив, як сонце відкидає вогненні відблиски від акуратних мочок вух лікаря № 3, коли він — або воно — вчепився зубами в панаму. Спогад був занадто яскравим, щоб його можна було заперечувати, як і розуміння.

Ширше розуміння і причетність.

«Не бери все так близько до серця — ти ж нічого не знаєш напевно, а божевільня зовсім поряд, друже. Думаю, тобі варто пам’ятати про це. Незалежно від того, чи бачить усе це Луїза, чи ні. Інші люди в білих халатах, — не лисі карлики, а мускулисті хлопці з гамівними сорочками й уколами торазину, — можуть з’явитися в будь-який час. У будь-який час».

І все-таки.

Усе-таки…

— Ральфе! Заради Бога, відповідай! — Тепер Луїза термосила його щосили, мов дружина, що намагається розбудити чоловіка, який спізнюється на роботу.

Ральф глянув на неї й спробував посміхнутися. Внутрішньо його посмішка була фальшивою, але Луїзі, мабуть, вона здалася справжньою, тому що вона розслабилася. Бодай трішки.

— Вибач, — мовив Ральф. — На мене щось найшло.

— Не лякай мене більше! Ти так схопився за груди, Боже мій!

— Зі мною все гаразд, — заспокоїв її Ральф, змушуючи фальшиву посмішку стати ще ширшою. — І якщо ти ще готуєш, то я ще їм.

Луїза, глянувши на нього, полегшено зітхнула:

— Чудово. Це буде кумедно. Я вже давно ні для кого не готувала, крім Сімони й Міни — це мої подруги. — Вона розсміялася. — Хоча це не те, що я хотіла сказати. Зовсім не тому буде кумедно.