— Коли до мене нарешті почало доходити, що Керолайн помирає, я почав багато гуляти. Якось, коли я дійшов майже до самого аеропорту…

6.

Він розповів їй усе, починаючи із зіткнення Еда й здорованя в кепці-бейсболці й закінчуючи сваркою з Біллом, який сказав, що Ральфові слід було б проконсультуватися зі своїм лікарем, тому що в їхньому віці розумові розлади явище доволі поширене. Ральф кілька разів повертався до опущених подробиць — до того, наприклад, як з’явився старий Дор під час спроб Ральфа утримати Еда від бійки з водієм синього «форда»-пікапа. Луїза не намагалася переривати потік одкровень. Почуття, яке охопило Ральфа, коли його розповідь почала наближатися до кінця, було полегшенням настільки глибоким, що нагадувало біль, немов якийсь чарівник замурував його серце, а тепер одну за одною розбирав цеглини.

На той час, коли Ральф виговорився, посуд був вимитий і розставлений по місцях, і вони перейшли з кухні у вітальню з безліччю фотографій, головне місце серед яких, безсумнівно, займав містер Чесс, що окупував місце на телевізорі.

— Отже? — підсумував Ральф. — І в що з усього цього ти віриш?

— У все, звісно, — відповіла Луїза й або не помітила виразу полегшення на його обличчі, або проігнорувала цей факт.

— Після того, що ми бачили сьогодні вранці — я вже не кажу про свою невістку, — я не можу не вірити. І в цьому моя перевага перед Біллом.

«І не єдина», — подумав, але не сказав Ральф.

— Адже це не просто збіг, так? — запитала вона.

Ральф похитав головою:

— Ні, не думаю.

— Коли мені було сімнадцять, — розповідала жінка, — моя мама найняла хлопця — його звали Річард Гендерсон — допомагати нам у домі. Вона могла запросити будь-якого хлопчиська, але найняла саме Річі, бо він їй подобався… Він подобався їй через мене, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Розумію, розумію. Вона підбирала тобі нареченого.

— Принаймні, вона робила це ненав’язливо. На щастя, мене абсолютно не цікавив Річі — особливо в цьому сенсі. І все ж мама старалася. Якщо я вчила уроки в кухні, вона просила його наносити дров, хоча був травень і спека. Якщо я годувала курчат, то мама просила його підрівняти стіг сіна. Вона хотіла, щоб він постійно був у мене на очах… Щоб я звикла до нього… І якщо нам буде приємно спілкуватися один з одним і він запросить мене потанцювати або з’їздити в місто, вона не стане заперечувати. Вона робила це м’яко. Але однаково це був поштовх. І таке ж відчуття в мене виникає зараз.

— Мені ці поштовхи зовсім не здаються аж такими обережними й делікатними, — заперечив Ральф. Рука його мимоволі потяглася до того місця, у яке не так давно впиралося вістря ножа Чарлі Пікерінґа.