Ральф ще раз глянув на жовтогарячий дах, тоді намацав у правій кишені пачку рахунків, перехоплених маленьким сірим затиском, подарованим Керолайн до його шістдесятиріччя.

Ніщо не заважало Ральфові дійти до закладу Говарда Джонсона й викликати таксі… Крім, мабуть, думки про те, яким поглядом може нагородити його таксист. Старий дурень, — можуть сказати очі в дзеркалі заднього огляду. Старий дурень, що забрів далі ніж слід у такий спекотний день. Якби ти плавав, то напевно потонув би.

«Це параноя, Ральфе», — сказав йому внутрішній голос, і тепер цей дещо занудний, але доброзичливий заступницький тон змусив Ральфа згадати про Біллі Мак-Ґоверна.

Що ж, може, й так. Принаймні він покладеться на удачу й повернеться додому пішки.

«А якщо це буде не просто дощ? Торік у серпні випав такий град, що повибивало майже всі вікна в будинках у західній частині міста».

— Нехай буде град, — мовив уголос Ральф. — Мене не так і легко настрахати.

Ральф повільно рушив до міста, здіймаючи носаками черевиків легкі хмарини пилу. Із заходу, де нагромаджувалися хмари, почулися перші гуркоти грому. Сонце, хоча й заховане за хмарами, все ще воліло не здаватися без боротьби — воно облямовувало краї хмар діамантовими смугами і визирало у випадкові просвіти фрагментованим променем кінопроектора. Ральф був задоволеним, що вирішив повернутися пішки, незважаючи на втому в ногах і ниючий біль у попереку.

«Принаймні сьогодні вночі, — подумав він, — я напевно буду спати. Спати як убитий».

Злітне поле — акри висохлої бурої трави із врослими в неї іржавими рейками, що залишилися тут, немов сліди давньої катастрофи, — тепер було ліворуч від нього. Удалині за дротяною сіткою загорожі він бачив «Юнайтед-747» завбільшки з іграшковий літачок, той їхав до терміналу, що належав двом авіакомпаніям — «Юнайтед» і «Дельта». Погляд Ральфа зупинився ще на одному засобі пересування — це був автомобіль, що від’їжджав від головного авіаційного терміналу, розташованого посейбіч поля. Авто рушило до службового виїзду на Гарріс-авеню. Останнім часом Ральф часто спостерігав за автами, що в’їжджали і виїжджали звідти; майданчик для пікніків, де збиралися Старі Шкапи Гарріс-авеню, був метрів за шістдесят від цього місця. Оскільки машина наблизилась до воріт, він упізнав «датсун» Еда й Елен Діпно… І раптом зрозумів, що автомобіль справді рухається.

Ральф вийшов на узбіччя, не усвідомлюючи, що неспокійно стискає кулаки, поки маленьке коричневе авто під’їжджало до зачинених воріт. Для того, щоб відчинити ворота ззовні, необхідна спеціальна картка-ключ; ізсередини ж усю роботу виконував фотоелемент. Однак він установлений близько до воріт, дуже близько, а на швидкості, з якою їхав «датсун»… Лише в останню мить (чи Ральфові це тільки здалося) коричневе авто різко загальмувало, з-під коліс зметнулася хмарина блакитного диму, нагадавши Ральфові недавню посадку літака, і коли ворота почали повільно відчинятися, кулаки Ральфа розтиснулися.