З боку водія у вікні з’явилася рука й люто замахала, намагаючись, мабуть, у такий спосіб переконати ворота відчинитися швидше. Це було настільки абсурдно, що Ральф посміхнувся. Однак посмішка майже одразу згасла. Освіжаючий вітерець із заходу, звідки насувалися грозові хмари, приніс пронизливий крик водія «датсуна»:

— Сучий сину! Відсмокчи прутня, вилупку! І давай, ворушись, трахана жопо! Швидше! Прутнегон довбаний! Гівно щуряче!

— Не може бути, що це Ед Діпно, — пробурмотів Ральф. Він пішов далі, навіть не усвідомлюючи цього. — Не може бути.

Ед працював хіміком-дослідником у лабораторіях Гокінґа у Фреш-Гарборі, Ральф знав його як напрочуд доброзичливого чолов’ягу. Їм із Керолайн дуже подобалася Елен — Едова дружина, а їхнє маля Наталі вони просто обожнювали. Зустріч із Наталі була однією з небагатьох подій, які могли відволікти Керолайн від її теперішнього стану, і відчуваючи це, Елен частенько брала дівчинку з собою. Ед ніколи не заперечував.

Ральф знав, що є чоловіки, яких дратує, якщо їхні дружини бігають до стареньких сусідів щоразу, коли дитина втнула що-небудь цікавеньке, — тим паче, якщо хтось із цих сусідів хворий… Ральфові здавалося, що Ед не зможе заснути всю ніч, якщо змушений буде послати когось до дідька, але…

— Йолопе недокоханий! Чи ти відчинишся коли-небудь?! Воруши свою протухлу жопу! Міксер для піхви!

…але голос справді був Еда. Навіть на відстані двохсот-трьохсот метрів важко було помилитися. Тепер водій «датсуна» тиснув на акселератор, як дитина, що тисне на важіль силоміра, чекаючи, коли загориться зелене світло. З вихлопної труби вилітали клуби диму. Як тільки ворота відчинилися для проїзду, «датсун» рвонув, і Ральф нарешті зміг побачити водія. Той був достатньо близько, щоб міг виникнути сумнів: за кермом таки Ед.

«Датсун» підстрибував на ямах небрукованого відрізка дороги між воротами і шосе. Пролунав різкий гудок, і Ральф устиг помітити, як синій «форд-рейнджер», що рухався на захід, вильнув убік, намагаючись уникнути зіткнення з «датсуном». Водій пікапа занадто пізно помітив небезпеку, а Ед, мабуть, узагалі нічого не помітив (лише значно пізніше Ральф почав підозрювати, що Ед спеціально пішов на таран «форда»). Пискнули гальма, почувся глухий удар крила «датсуна» об бік «форда». Пікап в’їхав на лінію між зустрічними смугами шосе. Зім’ятий капот «датсуна» розкрився. Скло розбитих фар посипалося на асфальт. А за мить обидві машини завмерли посеред дороги, переплівшись на взір сюрреалістичної скульптури.

Ральф, остовпівши, спостерігав, як під «датсуном» розливається калюжа бензину. За майже сімдесят років йому довелось бути свідком кількох дорожніх зіткнень, здебільше незначних, і щораз його вражало, як швидко все відбувається і як мало в цьому драматизму. Наскільки це несхоже на кіно, де камери можуть сповільнювати дію, або на відео, де можна, якщо виникне таке бажання, знову й знову дивитись, як авто зривається з обриву. А в житті це всього лише серія розмитих образів, а відтак швидка комбінація звуків: писк коліс, глухий скрип металу, дощ скла. А потім voila — tout fini.[1] Існував навіть якийсь протокол для подібних подій: Як Людина Має Поводитися Під Час Аварії.