Привиди Сан−Педро
Привиди Сан−Педро
LXII
LXII
Краєчок величезного та сліпучого, неначе розплавлена сталь, сонячного диска безшумно зачепив горизонт. У щедрому на кольори передзахідному світлі краєвиди обабіч 23-го шосе нагадували ретельно оброблену у Photoshop’і фотографію: нереально чіткі та контрастні тіні, нереальний пісок, який із буденно-сірого перетворився на розсипи золота, що сяяли всіма можливими відтінками в діапазоні від блискучо-білого до насиченого золотого, та нереально синє небо над усім цим. Небо без жодного натяку на хмари.
Ріно та Тимур, не змовляючись, збавили швидкість. Їхні видовжені тіні, схожі на силуети прибульців зі знятого в 60-х фільму про НЛО, стелилися перед ними. Вдалині, у призахідному мареві, забовваніли обриси Сан-Педро: кілька крайніх, добре освітлених вечоровим сонцем халабуд, такого ж невиразного сіро-жовтого кольору, як і пустеля.
Тимур на ходу повернув голову до Ріно. Здоровань боковим зором помітив рух, але не відреагував. За мить Тимур зиркнув знову, затримав погляд довше та відвів його тільки для того, щоб вирівняти мопед.
— Що? — дивлячись на дорогу, гаркнув Ріно.
Українець вирулив на узбіччя і, не вимикаючи двигун, зупинив «Хонду». Преподобний із карликом загальмували навпроти нього.
— Що таке? — повторив запитання ґевал, здогадуючись, що почує у відповідь.
— Ми не бачили машин від самої Калами, — мружачись, сказав Тимур. Власне, від піску та вітру мружилися вони всі — Ріно, Лаура, Джеймі. Почервонілі очі пекли, наче в них сипнули перцю. Щастя ще, що впродовж минулих трьох годин вони їхали спинами до сонця. — Жодної.
Ріно повільно, ніби знехотя, знизав плечима.
— Тут і раніше машин було негусто.