— Тобі не страшно? — Тимур спідлоба зиркнув на преподобного. Кілька разів, коли несподіваний порив вітру з по-кіношному знайомим квилінням виривався з-поміж халабуд, здіймаючи над дорогою химерні фігури з піску, чоловік аж присідав від страху. Він не міг позбутися відчуття, що за ними спостерігають.

— Страшно, — без вихилясів відповів Ріно. Його брови не опускалися, складки на лобі не розгладжувалися. Крихітні очі велетня металися, вишукуючи потенційну загрозу, ніздрі то розширювалися, то опадали, намагаючись уловити підорілі запахи.

Тимур ковтнув слину. Це не те, що він хотів почути. Він очікував на те, що Ріно бовкне щось на кшталт «не дрейф, фелла, це просто покинуте селище», можливо, підбадьорливо стукне кулаком у плече, але точно не зізнається в тому, що боїться.

— У мене паскудне передчуття, — кидаючи навсібіч понурі, сторожкі погляди, проказав Ріно. — Як в Інституті неврології.

— Ти мав передчуття в Інституті? — підняла брову Лаура.

Ґевал промовчав.

Джеймі Макака, який потрапив під варту до того, як у столичних газетах написали про загадкову трагедію в Сан-Педро, а, відповідно, нічого не знав про загибель чотирьох сотень селян, ошелешено крутив головою.

— Porque?.. — мимрив він. — Porque? Чому нікого немає?

Ніхто на нього не звертав уваги.

— Нам треба знайти, де переночувати, — зауважила Лаура. — У нас із собою ні ковдр, ні спальників. А вночі тут буде холодно.

— Гаразд, — Ріно зупинився й упер крихітний дирчик у стегно. Йому було незручно штовхати мопед — доводилося постійно горбитись. — Але спочатку я хотів би поглянути на насосну станцію. А потім виберемо будинок, де заночуємо.

— Тут є насосна станція? — запитав Тимур.

— Он там, — ґевал показав рукою на північ. — Свердловина та велетенський насосний агрегат із двигуном і редуктором, якими забезпечували водою Сан-Педро. Наскільки я знаю, це одне з двох наявних у цій частині Атаками джерел води. 2009-го ми із Джеро викрутили шнек насоса та сховали в одній із будівель, бо думали, що боти його не знайдуть, а якщо й знайдуть, то не зможуть поставити на місце та запустити насос. Хотіли лишити їх без води.

— Води у нас достатньо, — озвалася Лаура.

— Я знаю, — Ріно недоговорював. Він розумів, що води у них удосталь. Насправді чоловік прагнув переконатися, що помпа не працює. Це пустеля, а в пустелі правила прості: немає води — немає проблем. Є вода — отже, хтось може її пити. — Якщо не маєте бажання йти зі мною, почекайте тут, придивіться будинок на ніч, ну, щоб із ліжками. Знайдіть ковдри, — преподобний намагався промовляти безтурботно, що насправді здавалося ще більш підозрілим, ніж якби він тремтів від страху. — А я швидко повернуся.