«Господи, що це? Скільки часу потрібно, щоб викласти все це?..»
— Ти чого розлігся? — голос преподобного, хоч і звучав звіддаля, батогом хльоснув над вухами. — Вставай! Підводься мерщій! Нам треба повертатися.
Тимур скочив на ноги. Джеймі Макака давно обігнав Лауру Дюпре та якимось дивом наздоганяв Ріно Ґроббелаара. Француженка не побігла далі, стояла, чекала та прошивала поглядом Тимура. Сутінки розмивали її очі, а тому ввижалося, що за скельцями окулярів глибочіє пустота.
— Усе гаразд? — стурбовано запитала вона.
Тимур зиркнув собі під ноги. Із висоти людського зросту, якщо не розрізняти дрібні, регулярно повторювані деталі, розсип камінців виглядав цілком природно. Така ж сіра, як і сланці та підсмажені на сонці вапнякові бескиди, галька не виділялася на тлі пустельного ґрунту. Але варто було лише трохи нахилитися — і фрактальний контур проступав у всій красі.
— Нам треба повертатися, — він повторив слова Ґроббелаара, схопив Лауру за руку та помчав за ґевалом.
Скидалося на те, що вони не самі в Сан-Педро.
LXV
LXV
Мопеди стояли на місці. Цілі та неушкоджені, без жодних підозрілих слідів на піску довкола них. Ріно, Лаура та Тимур відсапувалися. Макака, розкинувши короткі руки, лежав горілиць на землі неподалік і тихенько постогнував.
— Ми нікуди не поїдемо вночі, — понуро зиркаючи спідлоба, сказав преподобний.
— Сліди зовсім свіжі, — Тимур відчайдушно намагався заперечити, хоча сам розумів, що його аргументи беззмістовні. Мандрувати на мопедах пустелею, та ще й посеред ночі, — це самогубство. А отже, доведеться залишатися в Сан-Педро.
— Так, хтось голіруч вирив ту яму та час від часу приходить до неї на… на водопій чи щось таке, — погодився Ріно. — Це погані новини. Хороші новини: він босий, він важить не більше ніж шістдесят кілограмів і основне — він один.