Післямова

Післямова

Ви тримаєте цю книгу в руках (сподіваюсь, не просто тримаєте, хочеться вірити, що ви її прочитали та що вона вам сподобалася) винятково тому, що я — невиправний і наївний оптиміст. Саме так, мабуть, кращих слів не дібрати: я — довбаний оптиміст і через це постійно страждаю. Я давно планував написати продовження «Бота», неодноразово говорив, що сиквел обов’язково побачить світ, але ніколи не думав, що це станеться 2015-го.

Отож, чому «Бот-2»?

Чому я взявся за написання сиквелу та чому у ваших руках ця книга опинилася саме тепер?

Об’єктивно на кінець 2015-го технотрилер «Бот» є моїм найбільш успішним романом, хоча я сам не вважаю його найкращим серед опублікованих і тим більше серед запланованих до написання, тож, повірте, це аж ніяк не стало поштовхом до створення сиквелу. Хтось, напевно, вирішить, що я взявся за «Бот-2», оскільки є читачі, які цього дуже хотіли. Ще після першого видання першого «Бота» (пардон за тавтологію, домовимося надалі називати його «Бот-1») мене питали, чи буде продовження. Подеколи запитання звучали настирливіше — а коли буде продовження? Утім, запевняю вас, це жодним чином не вплинуло на мої плани. Щось подібне часто запитують про «Твердиню» — про «темну кімнату», Ґрема, каміння з Паїтіті й отвір у землі, словом, про всі ті моторошні та не до кінця зрозумілі моменти, які лишилися нерозкритими в романі, — та я маю великий сумнів, що коли-небудь повернуся до Левка Бартоша та його пошарпаної в перуанських джунглях компанії. Чому? Бо я не бачу цієї історії. Я намагаюся протиснутися крізь час і відстань і уявити, що сталося з Родом Холмґреном, Ґремом Келлі та рудим, підгледіти, чи зосталися вони в джунглях, чи вирушили до загадкових мегалітів Хаамонга-а-Мауї на острові Тонгатапу в Океанії, хочу дізнатися, як поживає Сатомі та як ведеться Левку, проте не бачу цього. А «Бот-2» я бачив. Я побачив його чітко та практично до кінця ще тоді, коли до завершення «Бот-1» залишалося багато-багато тисяч слів.

Погляньте ще раз на титри наприкінці книги, де зазначено час, затрачений на написання. Основну частину тексту було створено в Рівному впродовж періоду від 19 січня до 20 травня 2015-го. Але починаються титри з рядка «січень 2012-го, Намібія». Уважний читач пригадає, що це той самий час і те саме місце, де я закінчував «Бот-1»: хостел «Cardboard Box Backpackers», Віндхук, Намібія. Саме тоді в моїй голові виникла ідея сиквелу. Відверто кажучи, січень 2012-го — це дуже умовна дата, мені здається, що задум зародився значно раніше, просто на сьогодні вже не пам’ятаю коли. Все почалося з того, що одного дня, знаючи, що наприкінці першої книги «NGF Lab» буде зруйновано, я раптово збагнув, що підземна лабораторія мікробіології вціліє. Тридцять метрів землі — більше ніж достатньо, щоб уберегти її від 907-кілограмових бомб. Я замислився над тим, що станеться з виробничим цехом, уявив, як якийсь час він працюватиме, продовжуючи виробляти наноагенти, як зрештою крізь тріщини в стелі та стінах просочаться ґрунтові води, що поступово заповнять лабораторію, а тоді… Картинки змінювали одна одну. Я наче сів кіно дивитися. Підземні річки, океан, течія Гумбольдта, рибини, дельфіни, кити, узбережжя Еквадору. За лічені хвилини я промчав над закиданим мертвою рибою пляжем, побачив фермера, який, сунучи полем на тракторі, вимальовує фрактальну криву, простежив, як реагує Лаура Дюпре, зачувши про те, що уражені невідомою речовиною чи вірусом еквадорці в один голос кличуть Тимура… Я розкрив Блокнот — не паперовий, а електронний windows’івський — і швидко накидав сюжет майбутньої книги. Вийшло 573 слова — кільканадцять кострубатих абзаців, так би мовити, витоки історії, яку ви щойно прочитали. Я досі зберігаю той файл — БОТ-2.txt. Він нагадує мені про те, що ідея «Ґуаякільського парадоксу» виникла задовго до того, як було дописано «Бот-1»: у файлі йдеться про Патріса Раньє, а не Лауру Дюпре. Іншими словами, вигадав «Бот-2» до того, як, наслухавшись зауважень від рідерів, вирішив «змінити стать» французького психіатра в «Бот-1».