«Quantum» у Львові та Києві довелося відкласти, тур — скоротити. Я мав закінчити «Небратні» 1 грудня 2014-го. Насправді останню крапку в рукописі поставив на півтора місяці пізніше — 16 січня 2015-го.

Трохи розгрібшись, я знову подумав про те, що робити далі. За традицією кожної осені починається черговий промо-тур із новою книгою. Логічно, що тур можна почати лише з чимось, його не організуєш, якщо немає книги. Щоб до початку вересня опублікувати нову книгу, її потрібно завершити у травні. Після того як я відправив рукопис «Небратніх» польському видавцеві, до травня залишалося чотири місяці. Хтось може зі мною посперечатися, проте я переконаний, що цього замало, щоб написати «повнометражний» трилер не менше ніж на сто тисяч слів.

Я не знав, що робити. А скасовувати осінній тур не хотілося. Звісно, я міг учинити, як на початку літа 2014-го: махнути рукою та, замружившись, увірувати, що встигну. (Все добре, головне — почати, початок — це півсправи, а далі — вперед… ну, ви розумієте.) Проте я не хотів, щоб мою біографію завершували слова: «…останній роман письменника, який він почав у тридцять років, так і залишився недописаним». І тоді я подумав про «Бот-2». У титрах до цієї книги є один рядок, про який я поки що не згадував: 16 травня 2013 — 6 червня 2013. Це період між закінченням «Твердині» та початком «Жорстокого неба». І, так, у цей час я писав уривки з «Бот-2». За три тижні я «промалював» чимало шматків тексту (переважно діалогів): перша розмова між Лаурою та Ріно, допит федералами Тимура та француженки, історія «перевтілення» Ріно Хедхантера тощо. Загалом двадцять п’ять тисяч слів.

Таким чином, у січні 2015-го я не мав вибору. «Бот-2: Ґуаякільський парадокс» був єдиною історією з моєї робочої теки, яку я міг дописати до травня і водночас не загнати себе. Ось так, завдяки низці збігів і моєму патологічному невмінню адекватно оцінювати необхідний для вчасного завершення роботи проміжок часу, ви отримали можливість прочитати «Бот-2» принаймні на чотири роки раніше, ніж я гадав, що ви його прочитаєте.

Щодо самого роману та його закінчення… Знову відкритий фінал. Власне, я його не закривав. Від початку я усвідомлював, що «Бот-2» буде просто відгалуженням від «Бот-1» і не стосуватиметься двох малюків, які вціліли наприкінці першого роману. Що з ними сталося в Болівії? Я сам до кінця не знаю. Поки що не знаю. Озираючись і подумки переносячись до Південної Америки, я бачу чимало темних плям у їхній історії. Зате я точно знаю, чому вони приїхали до Темпі, штат Аризона. І куди вони вирушать далі.