Тепер, коли він дивиться назад, то розуміє, що життя в Мілфорді для нього далеко не завжди було ідилічним. Тод захворів на запалення легень, коли йому було десять років. На щастя, він одужав від цієї хвороби. А Синтія, після того як їй виповнилося десять років, стала некерованою. Бунтівною. Іноді водилася з поганою компанією. Експериментувала з речами, для яких вона була ще надто юна, приохотилася до спиртного, і лише Бог знає, до чого ще.

Йому довелося вживати суворих заходів. Патрисія завжди була більш терплячою, виявляла більше розуміння. «Вона подолає це, — казала вона йому. — Вона добра дитина. Ми лише повинні допомогти їй».

Лише тоді, коли Клейтон був у Мілфорді, він хотів бачити життя досконалим. Іноді воно й справді наближалося до досконалості.

Але тоді йому доводилося сідати в автомобіль, вдавати, ніби він їде у справах, і поспішати до Янґстауна.

Від самого початку він запитував себе, як довго зможе це витримати.

Були хвилини, коли опори мосту знову здавалися йому найефективнішим розв’язанням проблеми.

Іноді він прокидався вранці й не міг відразу збагнути, де він сьогодні. Хто він сьогодні.

Він став припускатися помилок.

Ініда дала йому список продуктів, які він мав закупити в бакалійній крамниці, йому довелося поїхати по деякі до Льюїстона. Через тиждень Патрисія прала одяг і ввійшла на кухню зі списком у руці.

«Що це? — запитала вона. — Я знайшла це в кишені твоїх штанів. Почерк не мій». Серце Клейтона вискочило йому в рот. Його думки заметалися. Він сказав: «Я знайшов цей список у візку, певно, це був список тієї особи, яка брала його переді мною. Мені здалося цікавим порівняти, що купуємо ми і що купують інші люди, і я його взяв».

Патрисія подивилася на список: «Хоч би хто це був, він любить «Пшеничні джгутики»,[43] як і ти». — «Нічого дивного, — сказав він, усміхаючись. — Адже вони виробляють мільйони коробок із цим продуктом не лише для мене».

Принаймні одного разу він поклав вирізку з янґстаунської газети, де була фотографія його сина з баскетбольною командою, не в ту шухляду. Він вирізав її тому, що, незалежно від того, як уперто налаштовувала Ініда Джеремі проти нього, усе ж таки любив хлопця. Він бачив себе в Джеремі так само, як і в Тоді. Було просто дивовижно, наскільки Тод був схожий на Джеремі на одних і тих самих етапах свого розвитку. Дивитися на Джеремі й ненавидіти його було те саме, що ненавидіти Тода, й він не був на це здатний.

Тож наприкінці однієї дуже довгої поїздки Клейтон Бідж із Мілфорда спрожнив свої кишені й поклав янґстаунську вирізку з баскетбольною командою сина в шухляду свого нічного столика. Він зберігав цю вирізку, бо пишався хлопцем, хоч той і був отруєний ненавистю до нього.