— Схоже, вам треба підкріпитися чимось, — сказав я.

Ми проїздили Вінстед, де Восьма магістраль, раніше звивиста дорога лише з двома рядами руху, переходила в автостраду з чотирма рядами руху. Ми зможемо проїхати ще швидше останній її відрізок, який нам треба буде подолати до Мілфорда. У Віннстеді було кілька забігайлівок зі стравами швидкого приготування. Я запропонував зупинитися перед віконцем, у якому можна було щось купити, не виходячи з автомобіля, взяти плавлений сир або щось таке.

Клейтон стомлено кивнув.

— Я міг би з’їсти яйце. Не думаю, що зумію розжувати британський плавлений сир.

Коли ми прилаштувалися в чергу до одного з таких віконець, Клейтон сказав:

— Розкажіть мені про неї.

— Про кого?

— Розкажіть мені про Синтію. Я не бачив її від того вечора. Я не бачив її двадцять п’ять років.

Я не знав, як мені ставитися до Клейтона. Були хвилини, коли я щиро співчував йому, мені було шкода його за те жахливе життя, яке він прожив, за ті страждання, які доводилося йому терпіти, живучи з Інідою, за трагедію, яка спіткала його, коли він утратив своїх рідних.

Але хто був у цьому винний? Клейтон сам ухвалював свої рішення, він самохіть обрав для себе таке життя. І річ була не тільки в тому, що він допоміг Ініді приховати її страхітливий злочин і покинув напризволяще Синтію, примусив її протягом усього її дорослого життя болісно сушити собі голову над тим, що трапилося з її родиною. У нього були варіанти вибору, який він міг зробити й раніше. Він міг вчинити Ініді якийсь опір. Наполягти на розлученні. Викликати поліцію, коли вона стала вдаватися до насильства. Віддати її під суд. Зробити щось у такому плані.

Він міг би просто її покинути. Залишити їй записку: «Люба Інідо, я звідси поїхав, і ти мене не чекай. Клейтон».

Принаймні вчинити так було б набагато порядніше.

Я б не сказав, що він просив у мене співчугтя, запитуючи про свою дочку, мою дружину. Але було щось у його голосі від «Який же я нещасний!» Я не бачив свою дочку двадцять п’ять років. Яке це було горе для мене!

Існує дзеркальце заднього виду, чоловіче, подумав я. Обкрути його, подивися в нього. Ти побачиш суб’єкта, змушеного тягти на собі весь тягар того паскудства, яке накопичилося, починаючи з 1983 року.

Але натомість я сказав:

— Вона чудова.

Клейтон чекав подальшої розповіді.

— Зустріч із Синті — найчудовіша подія, що сталася в моєму житті, — сказав я. — Я люблю її більше, аніж ви можете собі уявити. І весь той час, протягом якого я її знав, вона страждала від того, що ви та Ініда зробили їй. Вона не переставала про це думати. Ви прокидаєтеся одного ранку, а ваша родина зникла. Автомобілі зникли. Люди всі до одного зникли. — Я відчув, як кров у мене закипає, й, розгніваний, міцніше стиснув кермо. — Ви можете уявити собі таку довбану ситуацію? Ану ж бо, спробуйте. Що вона мала думати? Чи ви всі померли? Може, якийсь божевільний серійний убивця заблукав до міста й усіх вас повбивав? Чи, може, ви всі троє вирішили тієї ночі поїхати кудись і розпочати нове життя, до якого її не запросили?