Клейтон був приголомшений.

— Вона справді так думала?

— Вона передумала мільйон думок. Вона почувала себе зрадженою й покинутою. Невже ви не розумієте? Невже ви не могли залишити їй бодай слова? Бодай короткого листа. Про те, що її родину спіткала жахлива доля, але принаймні вони люблять її? Що вони не просто зірвалися на ноги й по-хамськи покинули її однієї ночі.

Клейтон дивився вниз, собі на ноги. Руки в нього тремтіли.

— Немає сумніву в тому, що ви уклали добру угоду з Інідою, пообіцявши ніколи не бачитися з дочкою, ніколи не давати їй про себе знати в обмін на обіцянку, що вона залишиться живою. Тож, можливо, вона жива сьогодні лише тому, що ви погодилися прожити решту свого життя з чудовиськом. Але невже ви думаєте, що така поведінка робить вас чимось на зразок довбаного героя? То я вам скажу відверто. Ви ніякий не довбаний герой. Якби ви були людиною, якби ви були чоловіком від самого початку, то не сталося б жодної з цих моторошних трагедій.

Клейтон затулив обличчя долонями, прихилився до дверцят.

— Дозвольте мені поставити вам таке запитання, — сказав я, і дивовижний спокій опанував мене. — Який чоловік може залишитися жити з жінкою, котра вбила його сина? Якби це сталося зі мною, то, здається, я сам убив би її.

Ми вже під’їхали до вікна. Я подав продавцеві кілька дрібних купюр і взяв від нього пакетик, у якому були дві порції сиру «Макмафін» із яйцем, каротопляні оладки і дві порції кави. Я заїхав на паркувальний майданчик, поставив машину на вільне місце, запхав руку в пакетик і поклав сніданок на коліна Клейтона.

— Ось, — сказав я. — Їжте.

Я потребував трохи повітря і випростати ноги бодай на кілька секунд. Крім того, хотів іще зателефонувати додому, про всяк випадок. Я дістав із кишені куртки свого мобільника й подивився на дисплей.

— Прокляття, — вилаявся я.

Мені надійшло повідомлення. Мені надійшло повідомлення довбаної голосової пошти. Як це було можливо? Чому я не почув телефонного дзвінка?

Певно, це було тоді, коли ми з’їхали з гори Массачусетс і їхали на південь від Лі по тій довгій і звивистій ділянці дороги. Мобільний зв’язок там був препаскудний. Мабуть, хтось мені телефонував, не зміг пробитися й залишив повідомлення.

Ось яким було це повідомлення.

«Тері, це я, Синтія. Я намагалася зателефонувати додому й тепер намагаюся зателефонувати на твій мобільник. Господи, де ти є? Я вже збиралась повернутися додому, думала, що ми поговоримо. Але сталася одна подія. Подія абсолютно неймовірна. Ми зупинилися в мотелі, і я запитала, чи дозволять вони мені скористатися комп’ютером їхнього закладу. Хотіла пошукати якісь давні новини, що-небудь у такому дусі, й також подивилася свою пошту й знайшла там ще одне повідомлення, з тієї адреси, ти знаєш якої. І цього разу там був телефонний номер із проханням подзвонити, і я подумала, що за чортівня, й подзвонила. І ти, Тері, не повіриш, що сталося. Це просто дивовижно. Це був мій брат. Мій брат Тод. Тері, я не можу в це повірити. Я розмовляла з ним! Я зателефонувала йому й розмовляла з ним! Я знаю, знаю, ти думаєш, це якийсь божевільний, якийсь психопат. Але він сказав мені, що то він був тоді в торговельному центрі, той самий чоловік, що здався мені моїм братом. Я мала слушність! То був Тод! Тері, я це знала!»