— Тобто… він опікав мене заради… Неправда!

— Запитай у нього.

Чомусь цей удар виявився найболіснішим.

— Я приготую вам кави.

— Приготуй.

«Скажи, що це неправда, Славко!»

— На цій зупинці мені… наснилось, що я начебто серед ночі заходжу в якийсь будинок, піднімаюсь сходами догори, а в мене у руках щось пласке і холодне, що водночас палить руки вогнем. Я заходжу до спальні, підходжу до ліжка, бачу… батька, який спить, підношу руки для удару, він розплющує очі і… Виявляється, що на ліжку лежить моя мама… Ось і весь сон. Я прокинувся і вирішив… вирішив сказати батькові правду. Це все той сон винен: я зрозумів, що не можу далі мовчати… Прошу, ваша кава.

— Дякую.

— Але мені дуже не хотілось тягти з цим до ранку. Незалежно від того, що на мене чекало, я хотів негайно покінчити з цією невизначеною ситуацією, я йшов додому і дорогою сто разів завертав, добре розуміючи, що о другій годині ночі такого не вирішують, але… мені осточортіла ця двозначність, це постійне намагання не видати себе. Я йшов і марив, щоб все, нарешті, вирішилось, байдуже як, лиш би вирішилось. А може, на те вже йшлося… так ніби щось мною керувало…

— Каву ти готувати вмієш.

— Що? Каву?.. Хіба що каву. Якби я тоді менше вагався і нагодився до того, як…

— Було б гірше, якби ти взагалі не повернувся назад.

— «Повернутись назад». Є така пісня… Я загадав: якщо в батьковій спальні горітиме світло — він ще не спить, і я зможу з ним переговорити… Світло горіло, але я дуже здивувався, коли побачив, що ні броньовані двері, ні двері квартири не зачинені. Я кинувся до сходів, і мені здалося… тільки не смійтесь… ніби я повернувся в свій сон. А коли побачив… батька, подумав, що збожеволів. Славко… він дійсно майже переконав мене в тому, що я… не зовсім нормальний. Я ж просив не сміятись.

— На свій вік ти дуже раціонально, дуже ясно мислиш.

— Ви ж не психолог… і не мій друг. Ніколи не забуду той момент, коли я подумав, що мабуть, усе-таки я наніс ці страшні рани, а потім для заспокоєння свого «я» вирішив, що все мені наснилось. Ви не уявляєте, наскільки це страшно: раптом уяснити, що ти не можеш довіряти самому собі…

— Ти швидко оговтався.

— А що мені лишалося робити? Дивитись, як… як він помирає, нічого не дізнавшись про мене?.. І як, по-вашому, я мав усе це розповісти слідчому? Ми думали, що вбили його, а потів ми порадились і вирішили його врятувати, так? До речі, не забудьте забрати свій мобільник.

— Ти, здається, збирався на юридичний?

— Я й у космос колись збирався…