— Я собі відріжу…

— Бери весь.

— Я знав, шо ти нормальний чувак. Ха! А записку яку ти оставив. Ти не представляєш, як очкарік ошалєв, коли ми йому потім показали її? Він тобі шо казав написати: я вбив свого батька, а ти шо написав? Шариш, чувак.

Джим — похмурий, вилицюватий, років тридцяти, — теж між жартунами задніх не пас.

— Твій терапевт сказала, що має бути збалансований раціон харчування… Ось.

Збалансований раціон був розрахований, м’яко кажучи, на добрячого слона.

— А ось — мобільник: все оплачено, можеш користуватись. Тільки того джиґуна не впускай: він любитель поїсти за чужий рахунок.

«А я — ні».

— Заберіть цей мобільник і всі ці харчі, звідки взяли.

— Ні, раз я вже їх купив, то назад не понесу…

— Добре, тоді візьміть гроші.

Джим похмуро подивився на зелену купюру в Андрієвих руках, стенув плечима і заховав її до задньої кишені.

— Цього вистачить, поки ти хворітимеш. Я приїжджатиму час від часу, продуктів підкину…

— Я сам…

— Нема мови. Терапевт заборонила тобі виходити з дому. А мобільник шеф купив. З ним і розраховуйся.

Шеф, як виявилося, був у їхній компанії найбільшим жартуном. Хоч і скидався на їздового з колгоспу.

— Як поживає мій підзахисний?

— Фея нарешті приходить, але небога посилає її до одного місця, бо казка вже закінчилась.

— Порожньо тут у тебе, — не звернув уваги на його патякання адвокат і розсівся на табуретці, як у себе на фірі. — Якби ти одразу розповів правду, то зекономив би нам багато часу і зусиль.

— Хто винен? Невістка.